|
Ні, не чув я зроду музи чарівної, Щоб вона веселу пісню наді мною Голосом ласкавим, тішачи, співала! Із простор небесних вона не злітала Маревом прозорим, еоном злототканим, І душі не гріла променем рум’яним; А коли хлоп’ям я вибігав на ниву, Не збуряла думи мрією хисткою, Мене не учила радісного співу, Не була ніколи отою добою, Коли кров в нас грає кожную хвилину, Мені за кохану, вірную дружину... А опанувала мене вельми зрана Муза не ласкава, муза не кохана, Товаришка хворих, журної голоти, Що й на світ родились задля сліз, скорботи; Зігнута од праці, скрутою забита, Вона голосила... і була повита Її пісня жалем, тяжкою нудьгою... А не то – й ридала часом наді мною! Уражалось болем молоде серденько, І я сам за нею заливавсь ревненько... А то часом співи буйні плач зривали І завзята пісня голосом лунала; Але в ньому чулись ще смутніш одгуки Зрадного кохання, навісної муки, Літ хлоп’ячих, красних помертвілі мрії, Бідаря-сердеги праця без надії, Дужого ненатлість, тихого покора – І вона казилась з нестерпного горя: У палкім завзятті присягалась богу, На бій конче вийти до всього лихого, І мене в колисці страшно колисала Та до помсти небо грізно викликала. Але в серці тихім, повному кохання, Не бурхали довго люті поривання: Сумирялась швидко від тепла любові Згага ненапитна помсти, кари, крові... І скорботу буйну гоїла єдина Богоблагодатна та свята хвилина, Як вона, бездольна, з ясною сльозою, Лагідно всміхнеться було наді мною, Та, схиливши чоло на убогі шати, Научає стиха – «ворогів прощати!»
|