|
Блажен поет, що зла навкруг Не бачить, на чуття багатий. Спокійного мистецтва друг Його завжди спішить вітати; Йому бо співчуття в юрбі, Як рокіт хвиль, приємне слуху; Немає сумнівів в собі – Цих творчих мук людського духу; Безпечності, спокою син, Зухвалу гудячи сатиру, Панує над юрбою він, Узявши миролюбну ліру. Дивуючись його уму, Його не гонять, не кепкують, – І вже сучасники йому Живому пам’ятник готують... Та доля не щадить повік Того, чий геній благородний Облуду викривати звик, Весь, рід жадібно-одворотний. Живить поета помсти лють. Як зброю, взявши злу сатиру, Проходить він тернисту путь, Караючу піднявши ліру. Його огуда всюди жде, І втіху чує він велику Не в час, коли хвала гуде, А серед збуреного крику. Він вірить і не вірить знов Високій мрії покликання, І проповідує любов Ворожим словом викривання, – І кожен звук його речей Лиш плодить ворогів завзятих – Розумних і пустих людей, Його готових таврувати. З усіх боків його клянуть, А прийде смерть його несита, – О, скільки він зробив, збагнуть, Як міг, караючи, любити!
|