|
Їду я містом у тьмі непроглядній, Слухаю вітру квиління сумне, – Друже бездомний, слабий, безпорадний, Тінь твоя раптом в очах промайне! Стиснеться серце від муки й тривоги. Змалку зазнала ти сліз і проклять: Хмурий і злий був твій батько убогий, Мусила з нелюбом шлюб ти узять. Муж тобі випав недобрий на долю, Мучена й бита не раз ти була; Не покорилась – пішла ти на волю, Але й мене не на радість найшла... Ти пам’ятаєш, – недужий, голодний, Сили я тратив, з одчаю німів? В нашій кімнаті, пустій і холодній, Пару із уст наших вітер носив. Згадуєш в ринвах, у комині звуки, Бризки дощу, напівсвітло, півтьму? Плакав твій син, і холодні ті руки Відігрівала диханням йому. Він не змовкав – і нестерпного болю Повен був крик той... Ставало темніш; Вмерло маля, накричавшися вволю... Бідна! Свій плач нерозумний облиш! З горя та з голоду поруч з тобою Завтра так само навік я засну. Купить хазяїн наш, повен злобою, Нам дві великі й маленьку труну. В різних кутках ми сиділи й мовчали. Смертно бліда ти була і слаба, Думи в тобі потайні вистигали, В серці твоєму ішла боротьба. Я задрімав. Ти пішла мовчазливо, Причепурившись, немов до вінця, І принесла за годину квапливо Сину труну і їду для отця. Голод нестерпний тоді вдовольнивши, Ми засвітили – і в стінах німих Сина поклали в труну, нарядивши... Зглянулась доля? Чи бог нам поміг? Ти не спішила з печальним визнанням. Я ні про що не спитав, Тільки дивились обоє з риданням, Тільки одчай мені горло стискав... Де ти тепер? Довелося сконати З лихом-бідою в нерівній борні? Чи на дорогу звичайну пішла ти У невідклично роковані дні? Хто ж захистить тебе? Сестри і браття Словом жахливим тебе назовуть, Тільки в мені ворухнуться прокляття – І безнадійно замруть!..
|