|
Чи їду зимою, – а ніч непрозора, – Чи чую, як хуга лютує сумна, – Дружино бездольна, убога та хвора, Зненацька твій образ коханий зрина! На серці гадюка зів’ється неначе... Ти змалку терпіла тяженну біду: Твій батько суворий мав серце ледаче, Віддав за нелюба тебе, молоду; Попалась ти в лапи лихої недолі, Не малось і краю невольницьких днів... Так ти ж не зігнулась, втекла од неволі, – І знов не на щастя господь тебе вів! Чи ти пам’ятаєш той день, коли хворий, Голодний я руки з несили зложив? Стогнала страшна завірюха надворі, По пустці холодній аж вітер ходив. Чи ти пам’ятаєш – уже сутеніло, І темрява лізла у нашу тюрму; Син плакав у тебе; даремне ти гріла Диханням рученьки задублі йому. Точилась тяжка, невимовна хвилина... Кричав якось хрипко недолець малий... Наплакалась добре і вмерла дитина. Моя безталанна! Пекучих не лий! Від голоду, може, до ранку й ми сами Закриємо очі і стулим вуста; Хазяїн промовить прокляття над нами За збитки, й положать нас вряд без хреста... Сиділи ми мовчки, окриті пітьмою. В очах твоїх думу страшну я вбачав: Ти серцем вагалась, а потім марою Знялась... Я, безсилий, в дрімоті куняв... І нишком убрання ти вийняла з скрині, Немов на весілля прибралась, пішла Кудись-то... а згодом в маненькій трунині Убогу вечерю назад принесла. Без слів ми невитерпний голод заїли, Поставили світло на мерзлий поріг І сина прибрали, в труну положили... А хто ж нам і за що, дружино, споміг? Ні ти не казала про темне придбання, Ні я запитати одваги не мав; В очах твоїх тільки тремтіло ридання, І мозок мій яро злобою палав... Ой де ти тепера? Чи з горя, з бідоти Втомившись, навіки спочити лягла? Чи, може, загрузла в поганім болоті І людям жіночу красу продала? Та хто ж приголубить тебе й обороне? Блукатимеш гірко сама коло стін! В моїм тільки серці блисне й захолоне Безсилий та марний проклін!
|