1Живучи сам з моралію згодлйво, Нікому ще я кривди не вчинив. Жона моя, закрившись полохливо, Смерком раз – шасть! – в покій, де милий жив; З квартальним я їх там накрив на шкоді... Він звав на герць... а я не дурень – годі! Її ж докір та сором в ліжко звів, Та од гризот і вмерла мовчазливо... Живучи сам з моралію згодливо, Нікому ще я кривди не вчинив! 2Приятель в час не повернув позички; Я натякнув тихесенько йому І на закони здавсь – без сварки, без правіжки: Закон завів приятеля в тюрму. Там він і вмер, не заплативши й гривні, – І я мовчу, не бідкаюсь на злидні! Навіть вину тоді ж таки простив І згадую приятеля поштиво... Живучи сам з моралію згодливо, Нікому ще я кривди не вчинив! 3У кухарі віддав я хрестянйна; На щастя йшло: удався до пуття; Та тільки от – лиха йому година – Мав до книжок велике спочуття, Та до того ще став гоноровитий; Ну, хлопу – зась! І я, хоч не сердитий, Сальця йому за шкуру трохи влив... А він узяв повісився, на диво... Живучи сам з моралію згодливо, Нікому ще я кривди не вчинив! 4Я мав дочку: в студента закохалась І думала піти за бідаря; Ну, похваливсь прокльоном; ізлякалась Та й вийшла вже за діда-дукаря. Господа в них була, як повна чаша... Не знаю, й чом вже стала сохнуть Маша? Та через год і вік її згорів, Лишивши нас без зіроньки журливо... Живучи сам з моралію згодливо, Нікому ще я кривди не вчинив!
|