|
І знов місця знайомі, де пусте життя Старих батьків моїх – без змісту, без пуття Текло між бе́нкетів і між тупого чванства, – Розпусти дикої, мізерного тиранства, І де тремтячий рій придушених рабів Дивився з заздрістю на гірших панських псів; Де божий світ мені судилося уздріти, Де я ненавидить, навчився і терпіти, Де часом зненависть і я в душі ховав, І сам, траплялося, поміщиком бував; Де я відчув в душі, зотлілій передчасно, Як спокій відліта й надії промінь гасне, І не дитячих мрій та поривань тепло У серці жевріло, а полум’я пекло... І спогади про юність – давню пору славну І вічнорадісну, як гучно твердять здавна, Збудивши в серці злість, і чорний сум, і лють, В усій своїй красі повз мене знов пливуть. Ось темний, темний сад... Хто там в алеї дальній? Чий образ поміж віт недужий і печальний? Знов, мамо, плачеш ти... О, страднице моя! Хто вбивця твій і кат – це знаю, знаю я! Навіки віддана тирану на знущання, Не мала в серці ти своєму сподівання, Супроти долі ти повстати не могла, І як невільниця мовчазно ти жила! Та знаю: не була душа твоя байдужа, Вона, була прекрасна, вперта, дужа, І все, що ти змогла у цім житті знести, Вмиравши, катові хіба простила ти?! І ти, що з матір’ю ділила мимоволі І горе і ганьбу її страшної долі, Нема й тебе, сестра, подруга юних днів! Від полюбовниць панських та гидких псарів Ганьбою вигнана, себе ти доручила Тому, кого не знала зроду, не любила... Та долю матері, її шляхи сумні Знов повторила ти й лежала у труні, Всміхаючись так холодно й суворо, Що й кат здригнувся сам, твоє збагнувши горе. Ось сірий дім старий... В нім пустка й глушина: Ні псів, ні гаєрів, ні женщин, ні вина. Ну, а колись? Усіх тут щось давило, В старих і в молодих від туги серце нило. До няні я тікав... Ах, нянечко! не раз За нею сльози лив в тяжкий для серця час. Та просвітляючись від милого імення, Чи я давно до неї мав чуття священні?! Я доброти її нічим не заслужив, І рис ЇЇ тепер так мало відновив У пам’яті... Новим я повний гнівом! Ні! Часом юності – бентежним, нещасливим – Душа не тішиться і спогад геть жене... Але все те, що з перших літ мене Оплутало проклятим сном огидним, – Всьому початок тут – в краю моєму ріднім!.. Тут, кинувши па все з огидою свій зір, Я радий, що зрубали темний давній бір, – Захисником він був од спеки прохолодним, – І ниву спалено й над річищем безводним Худоба хилить голови свої дарма, І в домі древньому і пустка і пітьма, Набік він падає, немов не в нім луною На дзвони келехів був крик біди тяжкої, І тільки той, що всіх собою придушив, і дихав, і гуляв, і діяв тут, і жив...
|