|
І ось вас бачу знов, знакомії місця, Де шумне, а пусте батьків старих життя Плило серед забав, безмисності та чванства, Брудних розпусних діл, щоденного тиранства; Де рій придавлених, трясучихся рабів Все завидів життю послідніх панських псів; Де довелось мені сей білий світ уздріти, Де я ненавидіть навчився і терпіти, Но де ненависть я в душі скривав часом Огидно, і ставав – на хвилю – паничом, Де з серця мого, що перед часом зотліло, Спокій, чуття святе так рано відлетіло, Де не дитинних вже забагань і тривог Труючий жар палив дитиняче нутро. Ось сірий дім старий. Він запустів, заглух, – Не видно ні дівчат, ні псів, двірні, ні слуг. А що колись було!.. Ще тямлю: всіх давило Ту щось, – в старих, малих так важко серце било, А я до няньки біг... Ох, молодість моя, бурлива і погана! Відрадних споминок в душі й сліду немає, А все, що ми життя обпутало зарана, Що, мов проклін важкий, так серце ми стискає, Все, все тут почалось, у моїм ріднім краї! З обридженням по нім мій погляд блудить знову! Я рад, що стято в пень тінистую діброву, Де в справжні дні було так холодно, спокійно. Я рад, що стадо он худе повзе повільно Над висхлов річкою, – що засіви згоріли, Що хиляться набік пусті, понурі стіни Двірські, де бреньк чарок і голоси пісень З глухими стонами мішалися день в день, І де лиш той оден, що всіх собов давив, Свобідно віддихав, і повертавсь, і жив!
|