|
Не гуляв я з ножем у густому лісу, Не лежав я в рову в темну ніч гомінку, Я свій вік погубив за дівицю-красу, За дівицю-красу, за дворянську дочку. Я в німецькім саду працював по весні, І згрібавши сучки, раз я пісню завів, – Аж хазяйська дочка вже стоїть в далині, І вдивляється в мене, і слухає спів. По торгових шляхах, по великих містах Я, городник меткий, скрізь ходив недарма, І красунь-чарівниць надививсь по світах, А не бачив таких, та їх, мабуть, нема. Чорноброва, п’янка, тіло біле, ставна!.. . Стало жаско, я пісню свою припинив. Та пройшла, не сказала нічого вона, Обернулась: а я, мов шалений, зорив. Я чував на селі, що і я, мов, мастак, Що вродливий і я, і моторний такий, – Наче сокіл, дивлюсь, білолиций юнак, І мов чесаний льон, в мене кучер виткий... І заграла душа на хвилину якусь... Та як глянув я вмить на палати її – Посвистав і махнув я рукою чомусь, Та мерщій за мужицькії справи свої! Та приходить частіше вона почала Погулять, подивитись на працю мою, І сміялась зі мною й розмову вела: Та чому я замовк? не співаю в гаю? Я лиш чубом трусну, ні слівця не скажу, Тільки хочеться голову буйну схилить... «Дай за тебе лиш яблуньку я посаджу, Ти стомивсь, і пора вже тобі відпочить». – Що ж, панянко, будь ласка, візьми, поучись, Попрацюй, пособи мужикові часок... – Та як заступ у мене взяла, сміючись, То уздріла на правій руці перстеньок. Очі стали у неї за хмару темніш, Кров заграла палка на губах, па щоках. «Що з тобою, панянко? Чому так гориш? Хмуриш брови чорняві, неспокій в очах?» – А від кого такий перстеньок золотий? – «Скоро старість прийде, коли будеш все знать». – Дай бо я подивлюсь, – а упертий який! – І за палець мене раптом ручкою хвать! Потемніло в очах, душу спалах пройняв, Я давав – не давав золотий перстеньок... Раптом я пригадав, що і я вроду мав, Та не знаю вже як – в щоку діву я цмок!.. І багато я довгих ночей скоротав Вдвох із нею тоді... В ясні очі дививсь, Русу косу не раз розплітав-заплітав, Волзьку пісню співав, і на неї моливсь. І Миттю літо пройшло, мов прудка течія, І уранці мороз під ногами хрустить. Якось раз, як скрадався у горницю я, Хтось схопив за плече: «Злодій!» люто кричить. І на допит мене у ганьбі привели, Я стояв та мовчав, говорить не хотів... І побрили мене, буйні і кудрі стяли, І залізний убір на ногах задзвенів. Потягли нагаєм, і погнали дружка Від коханки навік на печаль і тоску У далекі краї!.. Бач, любить не рука Мужику-вахлаку та дворянську дочку!
|