|
Коли із мороку облуди Гарячим словом без огуди Загиблу душу я підняв, І, сповнена тяжкої муки, Ти прокляла, ламавши руки, Порок, що всю тебе пойняв; Коли свою забутню совість Карала спогадами ти Й мені передавала повість Про все, що довелось знести; І враз, закривши вид руками, Від жаху й сорому страшна, Ти розлилася вмить сльозами, Обурена і чарівна, – Вір: слухав я, бажавши щастя, Жадливо кожен звук ловив... Я все відчув, дитя нещастя! Я все забув і все простив. Чому ж таємно щогодини Ти сумніваєшся, сумна? Невже й тебе у самотині Скоряє теж юрби мана? Не вір юрбі – пустій, брехливій, Забудь і сумніви, і глум, В душі лякливо-хворобливій Ти не ховай гнітучих дум! Ти не-сумуй дарма й безплідно, Не грій змію на грудях ти, І в дім мій сміливо й свобідно Ти господинею ввійди!
|