|
Скучно! Скучно!.. Поштарю меткий, Ти б розвіяв тяжку мою скуку! Заспівай-но мені щось про вік молодий, Про рекрутський набір і розлуку; Чимсь химерним мене посміши, Де що бачив чи чув, розкажи – Веселіше, бува, мені стане! «Ох, і сам невеселий я, пане! Лиходійка зсушила, жона! В домі панськім зростала вона І вивчала там, біс його зна, Разом з панною різні науки: Ну, сказати б то, шити й в’язать, На варгані тім грати, читать, – Всі дворянські химери і штуки, Одягалась не так, як у нас На селі сарафанниці наші. А, приміром, у шовк та в атлас, Їла вдосталь і меду, і каші, Виступала маніжливо так, Як і панії, тобто, природні, А не те вже, що брат наш кріпак, Але сватав її й благородний (Бач, учитель був ледь не здурів, Каже кучер, Іванич Торопка), – Ну, та щастя їй бог не судив: Не потрібна в дворянстві холопка! Наша панночка заміж пішла – Та й до Пітера, вирване зілля! Ну, а пан, одгулявши весілля, Повернувся слабий до села Та и віддав свою богові душу, Сиротою зоставивши Грушу... Через місяць приїхав зятьок – Перебрав по ревізії душі, Та й усіх посадив на оброк. Ну, а далі добрався й до Груші. Чи сказала, буває, йому Щось навпроти, чи просто затісно Разом жити в одному дому Стало вдвох їм, – нам теє незвісно, – Та вернув він її на село... Знає місце своє хай мужичка! Плаче дівка – ой, лихо прийшло! Білоручка, мовляв, білоличка! Як на гріх в дев’ятнадцятий рік Увійшов я... Мене посадили На тягло – та на ній і женили. Ох, і лиха ж набравсь чоловік! Ходить павою, бачиш, такою, – Ні доїть, ні махати косою! Гріх сказать, щоб ледача була. Та усе, мовляв, з рук випадало! Коли дрова чи воду несла, Чи на панщину йшла – ну, бувало, Жаль дивитися стане... куди! І з обнови нема їй утіхи! То натерли їй ногу коти, То, мовляв, сарафан не до шмиги, Ще нічого на людях, в сім’ї, Ну, а потайки – сльози, як річка... Загубило те панство її, А була б хоч куди молодичка! Все якийсь там патрет розгляда, Все читання їй, бачиш ти, любе... Страх бере мене, просто біда! Приведе і синка до загуби! Миє, чеше його день при дні, Вчить читати мужицьку дитину, Бить не б’є – не дає і мені... Та не довго їй пестить дитину! Ніби тріска зробилась худа. І ходити вже стало над силу. Толокна ложок зо дві з’їда... Доведеться покласти в могилу!.. А від чого?.. Та я ж не томив На тяжкій, бідолаху, роботі, Зодягав, годував, без пуття не корив, Шанував, бачить бог, по охоті... Ну, а бити – сливе і не бив, Ну, хіба там під п’яну десь руку...» – «Ну доволі, поштарю! Одвів Ти від мене тяжку мою скуку!»
|