|
Чужа біда шкребеться в шибку, Запнувши присмерком вікно, Їй жалість я подав, як скибку, – Біда не щезла все одно. Вже й, щоб позбутися, роботу Я кинув без вагань хутчіш. Простяг їй лагідно турботу – Біда не зводить з мене віч. Тепер на кого хочеш сердься!.. Зітхнувши зо́ зла: – От мана... – Біді віддав я милосердя. Вона ж стоїть, мов кам’яна. Зайшлося серце – і гарячу На розум одягло оброть. Ну чим іще біді зараджу?! Тож я промовив їй: – Заходь!
|