|
У тихих книжкових палатах схиляв у задумі чоло, у фразах добірно крилатих Кастальське шукав джерело. На відкуп жерцям і поетам віддав я дозвілля і сон... З колишнім, їй-бо, пієтетом згадав це на марші колон, – тоді, як пробили тараном границю і вийшли на Прут, тоді, як двигтіли Балканом і раптом змінили маршрут, – і мозку крутнулося жорно: «У Греції Джон – не рідня... Це б танковий корпус – по горло! – й постане Парнас за півдня...» Та змерхли всі міфи Еллади за сиві чотири доби: у штурмі зчорніли солдати, не мавши в баклагах води. І я у пекельній жаготі зневірився в тім джерелі. Поет, отупілий в піхоті, я звик – є калюжі гнилі, болітця у трупній заразі, де мух достобіса падких... Вода ця в оглушливій спразі святіша Касталій усіх. Я пив оту воду на півдні, веселу, дзвінку, як вогонь, – в ту мить у лякливім прозрінні лице затуляв Аполлон.
|