|
Як літопис, доля моя згублена, Кіновар не в’ється по письму. Я і сам не знаю вже, чому Друга кисть у мене не відрубана... А чи мало крові мною пущено, Мало перетуплено ножів? За курганами, в полях, під урвищем Ждав я на гостей із-за кущів! О ці шиї, то тонкі, мов костури, То товстезні, наче у вола. Руки невблаганні, як в апостола Савла, – так і тягне до ствола. Хап – за горло, другою – за ножичок (Мій легесенький, кривий ти мій), Очі тонуть у бордовій тьмі, Нудить в грудях і млоїться трошечки. Із-під нігтів, трясучись, гидуючи, Шкіру вишкрібати, а проте Знов і знов очікувать гостей У яру, край шляху, їх пильнуючи. Як зненацька що і насторожує, То лиш спазматичний соловій, Або білка шугоне стривожено, Як дитинство в голові моїй. І прийшла чорнявою, безвусою (Набакир уста і рукоять) Муза з совістю (чи совість з музою?) Головний мій біль угамувать. Рухає відрубаною кистю (Мертві пальці, начебто черва, Тягнуться несміло до питва) І ховається, як Єва, в листі.
|