|
В той тихий час, коли нечутною ходою Німа ніч зійде на свій трон блакитний І ризу зоряну розстелить над горою, – З тобою розмовляю я незримо. Розчулена душа слова твої вбирає, Навчаючись і вірити, й любити, Й хвалу любові, як один із гімнів раю, У слово поетичне перелити. Але несмілий вбогий звук земної музи: Безсилий голос мій, і тиха пісня, І гірко плачу я – дисгармонійні муки Вриваються у милозвучність вірша.
|