|
Про любов твою, друже, я марив не раз. І від мрій отих серце так радісно билось, Та прихильний твій погляд стрічав – і в той час Так тривожно і сумно на серці робилось. Я боявся, що порив хвилевий мине І химерний прихильності сполох погасне, І лишить сиротою подвійним мене При тій мрії-мані про щось ясне та щасне. Наче я що чуже, не питаючи, взяв, Наче ся несподівана дружняя ласка Тільки привид, що раптом свінув та й пропав, Нетривкий, мов луна, неправдивий, мов казка. І немов ненавмисне спинивсь на мені Довго так отой погляд блакитний лагідний, – Се він мариться серцю у хворому сні – з неминучим Світанням він зникне безслідний... Так у спеку в пустелі мандрівці трудні Хоч і бачать оазу – не вірять у тривок: «Се десь марево млисте в ясній далині Надить раєм облудним немов на спочинок.
|