|
І галас оргії, і співів п’яних згуки У сяйві святочнім весельчастих огнів... А поруч – лемент, крик знесиленої муки, Гвалт деспотів і стогін, плач рабів, Роз’ятрений порок, розпуста під вінками, І труд зганеблений... і дурня регіт, глум, І, потай зрошений кривавими сльозами, Загублений в юрбі провісник чесних дум... І це життя? Це світ? І це перлина твору – Розумний чоловік?! В нікчемній метушні, У ярмарку людськім – нема думкам простору, Як розуму нема в мутнім, безладнім сні! Але таке життя гнітить, як віко трумне, Як хворість зла, що ламле нашу путь І серце шарпає у те безсоння трудне... І нікуди тікать, і ніколи зітхнуть! Часами мариться мені чудова мрія: Ласкаво стелеться геть далина німа, І колос нив тремтить, і річенька леліє В садку, що в золоті гарячому дріма; Гущавина глуха мене зове, як мати, Привабним шепотом в обіймища свої І обіця вернуть безповоротні втрати Для щастя, втіх нових, для другої зорі. Так не тому ж зложить мозольні з праці руки І розумом заснуть під захистом дурниць, Хто постеріг, що гвалт, і боротьба, і муки Не вигадки книжок, не чмари огневиць! Я не ховав життя жахливо за омани, Не одягав його у штучні убрання, А клав я без страху в розкрив’янілі рани, Як знахар-друг, і пальці, і даний... Вогнем, тортурами правдивого зневір’я Збагнув я все – й себе не можу ошукать, Що годі мені ждать і забуття, й сумир’я, А вік за скривджених боротись і страждать!
|