|
Багато що, надто багато ти хочеш, жаді́бна і тоскна любов, Та мріям тріумфи даремно пророчиш, очима з ним стрінувшись знов. Повір, – собі жінку люби́ть він дозволить, як люблять поети весну... Він молить, він манить, а серцем – на волі – цінує лиш волю одну! Веселки травневі, світанки чи зорі, – Не менше, ніж ти – в його кров. А в ніч насолоди, в обіймах з тобою, згадає він першу любов. Нехай ця любов лиш миттєвістю щемно – торкнеться і зникне... Нехай! Побачиш в очах його мрійно-таємне комусь в невідомість «кохай...» Тоді ти відчуєш весь холод розлуки. Що ж далі? Цілуй і мовчи, Безжурно сіяй, і звершить в райські звуки Він сяйво твоє уночі. Та ти... ти ж кохаєш так владно і душно – жертовності прагнеш завжди, а він лиш зітхне, і відійде байдуже – все... – більше нічого не жди...
|