|
Нас мало – юних, білокрилих, ще не загублених у млі, іще закоханих невміло в дитячу усмішку землі. Ми тільки відсвіт у загравах, ми лиш птахи, ми живемо в зачаруванні плям яскравих, у чергуванні «і» та «о». Ми тільки тьмяний цвіт мигдальний, ми тільки першопутній сніг, тонкий відтінок, відзвук дальній, – та ми прийшли в зловісний вік. Нависнув, хижий, як безодня, та що нам грім його тривог? Ми так незаймано бездомні, І з нами зорі, вітер, Бог.
|