|
Коли, в свій час, я сходами алмазними З життя на райський піднімусь поріг, Десь за плечем висітиме прив’язаний, Латаний вузлик всіх скарбів моїх. Пізнаю я: ключі, шкіря́ний пояс, і Ту мідну лисину Петра коло воріт. Помітить він, що щось несу з собою – Зупинить вмить, не відчинивши вхід. «Апостоле, – скажу я, – пропусти мя!..» І вузол розв’яжу – скарби мої: Два-три заходи там, жіноче Ім’я І темна жменька рідної землі... Мигне суворо сивою бровою, Та кожен вигин на долоні вглиб Ще пахне Гефсиманською росою Лускою пахне ще йорданських риб. Саме тому, без трепету, без буйства Скажу, бо знаю: дзвякнувши ключем, Він посміхнеться і мене пропустить, З моїм скромненьким вузликом в Едем.
|