I.Іздавна світ увесь здригався: в пекельних муках, із імли до світла й волі поривався титан, прикутий до скали. Був лід під ним, і лід на ньому, – такий, що наче лезом тне; і в небі, ніби льодяному, дрімало сонце льодяне. І цей титан несамовито тягнувся всім єством туди, де лагідне довічне літо з людьми лишилось назавжди, де люди вільні, наче мрії, де неба й моря бірюза... І крізь його промерзлі вії палка котилася сльоза. Сповиті гнівом та журбою, пройшли віки без жодних змін... Та враз – із хмари над собою почув оглушний голос він: «Мені шкода тебе, титане! Мій справедливий гнів ослаб. Скидай оці усі кайдани, іди, віднині ти не раб». Божественне обличчя Зевса на мить майнуло крізь буран – і, мовби старовинна п’єса, скінчився раптом довгий бран. II.Герою світ новий відкривсь братерства, волі та любові; він запал відчував у крові, і сам немовби заіскривсь... Але – він та́к вже звик до ночі, до рабства душу так привчив, що блиск свободи засліпив його зіпсуті млою очі. І розквітаючу кругом не міг прийняти він свободу; між незалежного народу він відчував себе рабом. І з почуттям якогось болю, не бачачи мирських принад – до скелі рвався він, назад, в свої кайдани, у неволю. «О, Зевсе! – вимовив титан. – Гнітить мене цей світ казковий... Віддай мені мої окови! Я повернутись хочу в бран, на ту мою гранітну скелю у смерку крижаних небес...» «Ну, що ж, – промовив грізний Зевс. – Ти хочеш у свою пустелю? Хай буде так. Такий кінець оця дістане епопея...» І знов титана Прометея прикув, зітхнувши, на ланець.
|