|
Коли стосовно дорожнечі ураз здіймає плач бідняк – мовляв, як ліг тягар на плечі, то і не збудешся ніяк, – давайте чесно, ми ж не діти! Дивуюсь я на те завжди: бідняк – він звик нужду терпіти, і з того мало нам нужди! Дивись, не платять янголятам – і пеклом їм здається рай... А от – як жити на́м, багатим? Хоч, просто, ляж та помирай! Ціна на паливо, всі кажуть, для бідняка – це щось страшне! Та бідний – справу врівноважить: він швидко знайде десь «пальне», вином зсередини зігрітий, утопить горе у вині; а як останній гріш пропитий – він сам же винуватий, ні?.. Тож видно: нуждарям завзятим дає́ ще дещо рідний край; а як ведеться на́м, багатим? Хоч ляж до гробу та вмирай! Ми здавна звикли до комфорту; та враз – в життєвій боротьбі віддати маєш розкіш чорту, в усім відмовити собі!.. Кімнат займавши скільки треба, я жив, як дозволяв бюджет; тепер – зросла ціна до неба, і це якийсь дурний сюжет! Моя пошана бідним хатам, але – нам трібний не сарай... Такі часи, що нам, багатим, – хоч ляж під небом та вмирай! Де дні безжурні дешевизни? Банкрутство шле нам свій уклін, і хоч – із бідної вітчизни біжи в Монако чи в Берлін, бо тут, на тлі старої слави – ущерть зубожать нас таки настирних підприємців лави та домовласників полки. З них кожний пнеться бути хватом, хоча по суті він – шахрай... Як жи́ти нам, колись багатим? Заплющи очі та вмирай. Хто був завжди в житті нетяга, щоб вижити, зі шкіри ліз, – над нами в нього перевага, бо вміє жити він в обріз; і роль свята літератури – плекати не його, а нас, реальних носіїв культури й освічений, пробачте, клас! А тут – суспільний ультиматум нам преса ставить, зла украй, і нам, тривалий час багатим – хоч, справді, ляж та помирай!
|