|
Хто це там заліз по вуха Під велику ковдру з пуху? Хто на подушках м’якеньких В ліжку снідає завжди І, насилу врешті вставши, Та постелі не прибравши, Щоб помити кінчик носа, Просить теплої води? Це, напевно, древній дід Ста чотирнадцяти літ? Ні! Хто, цукерку взявши в рот, Каже: – Принесіть компот! Дайте це! Оте подайте! – Завдає усім турбот. Якщо це не древній дід, Так, напевно, інвалід? Ні! Хто ж такий це? І чому Тягнуть валянки йому Ще й на хутрі рукавиці, Щоб він часом не замерз, Щоб не міг він застудиться І від грипу не помер, Хоч і сонце стало гріти, Хоч надворі тепле літо? Чи він їде в край північний, . Де сніги та лід одвічний? Ні! Ви уважніш придивіться: Це звичайний хлопчик Віти, Мамин Вітя, Татів Вітя, Із квартири номер шість. Він забрався аж по вуха Під велику ковдру з пуху, Крім цукерок, він нічого Без припрошувань не їсть. А чому? А все тому, Що ледве він розплющить очі – Ставлять градусник йому, Одягають І взувають, І чого він схоче – все Кожен зразу принесе! Якщо вранці спиться добре – Цілий день пролежить він. Якщо вкривсь хмарками обрій – Цілий день в калошах він. А чому це? А тому, Що все дозволено йому. І навкруг він зустрічає Лиш поблажливість саму. І не зможе він ніколи Стати смілим моряком, Трактор вивести у поле, Керувати літаком. Боячись дощу й морозу, В тата й мами на виду, Він росте, мов та мімоза В ботанічному саду!
|