В домі вісім дріб один, На заставі Ілліча, Жив собі громадянин На прозвання Каланча. Чоловік, що так прозвався, А насправді був Степан, Справжнім велетнем здавався Між найвищих громадян. Поважали дядю Стьопу За таку-от висоту, Йшов з роботи дядя Стьопа – Кожен бачив за версту. Швидко дядя крокував, Бо великі ноги мав: Сорок п’ятий номер дядя Черевиків купував. Він розшукував в крамниці Величезні рукавиці. Він розшукував штани Отакої довжини! Тільки вирішить купить, Натягнути пощастить – Вся по швах кравецька праця Порозлазиться за мить! З-за найвищої горожі Він дивився зверху вниз, – Всі собаки насторожі: Чи не злодій то заліз? У їдальні дядя Стьопа Два обіди з’їсти міг. Ляже спати дядя Стьопа – Ніде діти довгих ніг! І завжди усі до нього Гак зверталися в кіно: – Ви б сідали на підлогу, Вам, товариш, все одно! Та зате без перепон Він ходив на стадіон: Пропускали дядю Стьопу – Думали, що чемпіон. І від дому і до дому Був Степан усім відомий: Де живе і де працює – Знав про нього весь район. Якщо змії паперові Зачіплялись за дроти, Він завжди напоготові Малюкам допомогти. На параді він малечу Садовив собі на плечі, Щоб найменші із малят Теж побачили парад. Всі любили дядю Стьопу, Поважали дядю Стьопу. Був Степан найкращим другом Дітям з кожного двора. Він додому йде з Арбата. – Добрий день! – кричать малята. Тільки чхне він: – На здоров’я! – Хором каже дітвора. Дядя Стьопа вранці-рано Вмить підводився з дивана, Вікна навстіж відчиняв І холодний душ приймав. Зуби чистити щоранку Аж ніяк не забував. Верхівець сидить в сідлі, Ноги тягне по землі – Це поїхав дядя Стьопа По бульвару на ослі. – Вам, – йому гукають люди, – Треба їздить на верблюді! На верблюді він поїхав – Люди давляться від сміху:     – При такій височині Треба їздить на слоні! Хто це там стоїть на вишці? Дядя Стьопа тут як тут! Вітерець над ним колише Круглий білий парашут. А внизу народ регоче: – Вишка з вишки плигать хоче! В тир у парку, під навіс Дядя Стьопа ледве вліз. – Я беру оцю рушницю, Два карбованці даю. Я поцілю в чорну птицю І в млинок на тім краю! Озирнувши з жахом тир, Каже в відповідь касир: – Так, товариш, не годиться, На коліна треба стать – Ви ж рукою без рушниці Птицю можете дістать! Буде музика гриміти, Будуть люди гомоніти, В парку між дерев густих Аж до ранку – танці й сміх. Дядя Стьопа просить касу: – Я прийшов на карнавал, І хотів би мати маску, Щоб ніхто не пізнавав! – Вас пізнати дуже просто, – Навкруги лунає сміх, – Ми впізнаєм вас по зросту, Ви ж найвищий від усіх! Що там сталась за пригода? – Це школяр упав у воду! Глибочезна тут ріка, Порятуйте хлопчака! При очах всього народу Дядя Стьопа лізе в воду. А навколо гомін лине: – От так дивна дивина! Вам, товариш, по коліна І найглибша глибина! В тую ж мить живим-здоровим Дядя Стьопа без зусиль Школяра Дмитра Петрова Витягає з бурних хвиль. Всі дивуються без міри, Від усіх подяка щира. Дяді Стьопі кажуть всі: – Що завгодно попроси! – За що? – дядя їм на те, – Адже діло то пусте! Поїзд мчиться через міст, Вже видніється роз’їзд. Машиніст вперед поглянув – Здивувався машиніст: – Од вокзалу до вокзалу Попоїздив я чимало, Тут по нинішнє число Семафора не було! Під’їздить до семафора, Бачить: що це за обман! Тут немає семафора – На путі стоїть Степан. Він говорить: – Путь закрито! Небезпека на путях. Треба поїзд зупинити, Бо дощі розмили шлях. Звідки це вогонь і дим? Чом на бруку стук і грім? Ось за рогом дім горить! Сто роззяв навкруг стоїть. Мчить пожежників команда, Щоб пожежу загасить. Над горищем іскри в’ються, Голуби в віконце б’ються. Хлопчаки кричать з юрби: – Дядя Стьопа, підсоби! Ой, невже ж в оцій пожежі Згинуть наші голуби?! З тротуару до горища Дядя Стьопа дістає. Підіймає руку вище, Хоч вогонь в обличчя б’є. Він віконце відчиняє, І в віконце вилітає Вісімнадцять голубів, Ще й горобчик полетів... Дядю Стьопу всі вітають, Дітвора за ним біжить. А пожежники питають: – Може, йшли б до нас служить? Та у відповідь Степан: – Ні, у мене інший план, Я служить у флот піду, Якщо зростом підійду! В коридорі галас, клопіт, Молодь ходить, гомонить. В кабінеті дядя Стьопа На медогляді стоїть. Попросить його зітнутись Тут доводиться сестрі. – Ми не можем дотягнутись! – Поясняють лікарі. – Все, від зору і до слуху, Перевіримо ми враз: Чи як слід працюють вуха І чи добрі очі в вас? Дядю Стьопу обдивились, Потім вислухали вмить, Кажуть: – Серце в вашім тілі, Як годинник, стукотить! Зріст великий, та дарма – Адже в вас хвороб нема! Та вам не можна йти в танкісти – Вас найбільший танк не вмістить! До піхоти вас пустить – Вас окоп не захистить! В літаку з подібним зростом Буде теж не так-то просто: Ноги терпнути почнуть – Доведеться підігнуть! У кінноті, мабуть, теж Вам коня не підбереш! Доведеться йти у флот – Тут немає перешкод! – Я радий служить народу, – Відповів на це Степан, – Я піду в огонь і в воду! Шліть мене на океан! Неспокійне наше море, – Ворог в дні війни не спить... Та гармати на лінкорі Наготові кожну мить. Розляглася аж по обрій Моря синя далина. Без бінокля бачить добре Дядя Стьопа – старшина. Ось угледів дядя Стьопа Кілометрах в двадцяти Щось немовби перископи, – Можна оком досягти. Так і є! Уздрів моряк, Подає негайно знак. Постріл! Другий! Ще і ще, – Клятий ворог не втече! Дядя Стьопа посміхнувся, Над водою він зігнувся І із темної води Прапор витягнув рудий. Змоклий прапор цей ворожий На брудну ганчірку схожий. – Хоч вона служила фріцам, – Заявляє старшина, – В господарстві пригодиться Може все ж таки вона: Якщо свастику зідрать Та ганчірку цю попрать І прибити на порозі – Можна ноги витирать! Ось пройшла зима та літо, Потім знов прийшла зима, А від дяді Стьопи дітям Ні листівки, ні привіту, Ані звісточки нема. Якось вранці мимо мосту, Повз засніжених вітрин Дядістьопиного зросту Йде якийсь громадянин. Не знайомі всі кругом З цим поважним моряком. Він іде. Риплять сніжинки Під великим каблуком. В моряка широкі брюки І кашкет на голові, В рукавичках теплих руки, Якорі на рукаві. Ось підходить він до дому, Всім малятам незнайомий. А малята тут його Запитали: – Вам кого? Дядя Стьопа обернувся, Доторкнувсь до козирка І сказав: – Я повернувся, Бо відпустка в моряка. Ніч не спав. Стомивсь з дороги: До землі не звикли ноги. Відпочину. Призвичаюсь Та огляну рідний дім. Ви приходьте після чаю – Сто історій розповім! І про наш лінкор «Марат», І як били ми з гармат, І як ми, червонофлотці, Захищали Ленінград! І щасливі всі хлоп’ята, Піонери, жовтенята, Що у них такий знайомий – Найсправжнісінький моряк! Він додому йде з Арбата. – Добрий день! – кричать хлоп’ята. І тепер усі хлоп’ята Дядю Стьопу звуть – Маяк. Наталя Забіла ?