|
Крутими стежинками в гори, Вздовж синіх потоків і рік, Повз тихі озера прозорі Веселіш ішов мандрівник. Йому – чотирнадцять. На спині Маленький дорожній мішок; Лиш мило й рушник у торбині Та білий зубний порошок. Він стріти в путі не боявся Ні змій, ні биків, ні собак, Коли ж зустрічав, то сміявся, Бадьоро говорячи так: – Я вийшов з тісної кімнати Туди, де простори в цвіту. Все хочу побачити, взнати І от по країні іду! Ішов він без зброї, без палки, Удалеч торуючи шлях. Літали зозулі та галки Над ним у співучих лісах. І навіть бики-забіяки Вітали по-дружньому: «Му-му!» І навіть сердиті собаки Не кидались в ноги йому. Ішов та ішов без упину, Вовків та ведмедів стрічав, Та звір не займав цю людину І здалека лише гарчав. Він лоба подряпав гілками, Він спав на постелі із трав. Пшеницю він пестив руками І пахощі лугу вбирав. Частенько на тихім світанні Будив його дощ грозовий. Він явища, знані й незнані, У зошит записував свій. Ішов він крізь хащі і гори, І, щоб не стомитись в путі, Співав він, і пісня бадьора Вела його в далі круті. І вікна в домах відчиняли, Як містом лежав його шлях, І люди ту пісню співали В квартирах, у парках, садах. І люди з домів вибігають: «Хто юний, хто сильний – ходім! В мандрівку по рідному краю! Весь простір Вітчизни – наш дім». Йшли люди. Багато-багато! Цим людям – не знати числа. За ними весела й завзята Дорогами пісенька йшла: «Ми зійдем на гори орлині, На скелі стрімкі крижані. В нас пісня! А з нею людині Підйоми страшні – не страшні». Ту пісню почув я знадвору, Товариша голос пізнав. Без шапки я вибіг бадьоро І пісеньку ту наздогнав.
|