|
Сонячним ранком, Погожої днинн. Площею Красною Мчали машини. Дзвінко сигналили, Мчали щосили, В кожній із них Пасажири сиділи: В ЗІСі-110, в машині зеленій, В світлій кабіні – відомий учений. В ЗІ Мі новім – генерал-лейтенант, Поряд з шофером – його ад’ютант. В жовтій «Победе» – шахтар із Донбасу, Знатний забойщик високого класу. В синій «Победе» – митці-скрипачі, Й лікар – у «Москвиче». Шини черкають Брущатник шорсткий. Всяк поспішає, Бо час дорогий; Хто – в академію: справи в ученого! Хто – до футбольного поля зеленого, Хто – погулять по московських просторах Хто – до театру, а лікар – до хворих. Раптом – сигнал. На стрункій магістралі Рвучко шофери притисли педалі. Чорнії, Білії, Жовтії, Синії, Вмить зупинились машини край лінії, Всі зупинились. Закрито їм путь. Змовкли машини. Стоять. Не гудуть. Всі пасажири, Хоч ніколи, ждуть. Ген – через вулицю діти ідуть! Де простелилася Смужка доріжки, Тупають, Тупають, Тупають ніжки. Ці громадяни -- З дитсаду малята. Вулицю треба Їм тут перетяти. Йдуть. І дорослі, усі як один, Мусять чекати багато хвилин! Ждуть, і не лаються, Не протестують – Це ж наші діти радянські крокують! Захисники всенародної справи! Учителі І робочі держави! Будівники, Агрономи, Артисти! Вславлені Ленінці! Комуністи! Кожному ясно: Ну, як не чекать, – Зміні майбутній дорогу не дать?! Діти пройшли. Постовий обернувся: – Зміна хороша! – І сам усміхнувся. – Зміна! – Кивнув постовому водій. – Зміна! – Всміхнувся шахтар молодий. Вчений промовив: – Незлічені сили! – Слава! – Сказав генерал посивілий.
|