|
Був той час – земля велика Молодая ще була, Розлягалась цілинами, Буйно й пишно скрізь цвіла; Дикий звір гуляв у лісі, У повітрі вився птах; Люди, власних хат не мавши, Кочували по степах. Серед дикого народу На просторі тих степів, Там могутний Тубалкаїн, Працівник великий жив. Був коваль той Тубалкаїн, Сам-один кувати вмів; У розпечене залізо Гучно молотом він бив; Горн палав, залізо грілось, Молот стукав і кував, Дощ з вогню навкруг од себе Тубалкаїн розсипав; І штаба залізна гнулась, Розбивалась на шматки, І з’явився меч блискучий З-під могутньої руки. І зрадів коваль великий, Що скував меча того: «Дам народові своєму На ужиток я його. Хто його зуміє вжити, Світ увесь той осягне, – І мої далекі внуки Уславляти муть мене...» Одмінилася відразу Досі радісна земля: Незліченнії народи Йшли усі до коваля, Зброї всі прохали в нього, – Всім він дав мечі ясні, І про нього склали люди, Уславляючи, пісні: «Слава вічна ковалеві! Силу нашим дав рукам: Все подужати ми зможем І ніщо не страшно нам!» Та недовго Тубалкаїн Тую радість зазнавав: Скоро вздрів, яке він лихо Всім людям у руки дав. Силу маючи страшную, Дикий люд затуманів: Люде різались, рубались, Гризлись гірше од звірів. Зникла скрізь тоді зі світу Згода братня і любов. І на землю неповинну Скрізь лилась людськая кров. Все те бачив Тубалкаїн, Сам себе він проклинав: «Нащо смерть страшну у руки Сам людям я диким дав?» Кинув він свою роботу, Кинув молота свого, І журба та сум великі Обняли тоді його. Сів замислений і довго Він не роблючи сидів, І відразу все обличчя Світ якийсь йому облив. Скочив він і горн холодний Розпалив тоді уп’ять І, розпікши там залізо, Заходився знов кувать. І, радіючи, покрикнув: «Дам тепер я інше їм І скую знаряддя інше Я людям на щастя всім; Знов воно на землю верне І любов, і братній дух...» І, працюючи невтомно, Він скував найперший плуг. І, забувши ворожнечу, Всі до його йшли уп’ять І, плуги узявши в нього, Почали степи орать. І обробленеє поле Пишний їм врожай дало, І уп’ять в людському серці Все, що добре, ожило. І, працюючи, щасливий Люд тоді на світі став І нові пісні веселі Ковалеві заспівав: Славив плуг важкий та працю І співав: «Не лиймо кров! І між нами хай панує Згода братня та любов!»
|