|
Не утішай мене, залиш мою печаль Незайманою, і великою, й німою. Обом нам іноді своєї волі жаль, Та марно хочем пута розірвать любові. Я відчуваю, що не можна так любить, Як я люблю, і що любити так безумно. І так боюсь, немов, загрожуючи, згин Над нами нависає близько і безшумно... Але іще сильніше я люблю тебе, А також нескінченно я тебе жалію, – До небезпеки з’єдную життя моє І душу з’єдную свою з твоєю сміло. Ніяк без тебе жити я не спроможусь. Один одному віддали ми так багато... У Бога я, неначе милості, молю, Щоби навчив моє Він серце не кохати. Але, хоч часом і кляну любов свою, – Літа, життя і смерть я розділю з тобою, Не знаєш ти, як сильно я тебе люблю, Можливо, що і сам я ще не усвідомлю. Настільки серце повне, – що не треба слів, Що можемо лише німотними сльозами Ми виплакати те, що людям не зуміть Ні розповісти, ні полегшити словами.
|