|
Смеркає. В місті чужини Віч-на-віч ми сидимо. В холодних сутінках нічних Страждаємо і мовчимо. І зрозуміли ми давно Наскільки мова нежива: Того, що в серці запекло Ніяк не вимовлять слова. Нема вини на нас обох: І той, хто гордість не здолав Тепер самотнім вовком став, А хто кохає – став рабом. Назустріч сонцю і добру, Томливі йдуть за мною дні. Ми всюди й вічно в однині, Я жив один, один помру. На шибці згаслого вікна, Блукають тіні небуття. А смерть навчить любити нас Все те, чому немає вороття.
|