|
О, знаю я, чому мандрівників німа на цьому березі задума обійма: там німфа криється у шептах осокових, і сум розчісує їй пасма кіс шовкових, і чути сміх її прозорий, мов блакить. а спів зажурених очей десь дзюркотить про серце, сповнене самотньої любові. Заслухавшись її перлистої розмови, мандрівцям весла з рук несамохіть падуть, а змовкне лиш вона – і вслід їм довгу путь луною стеляться разки срібноголосі і німфи журної розпущенії коси.
|