|
Сутінки ллються проти ночі; Женці прибрались за пори, Спинились щебети жіночі, І плач, і регіт дітвори. Усе затихло. По дурниці Собака гавкне здалеки... Снопів наставлено копиці, Мов таборують козаки. Спить люд. Сріблястою росою Укрились ниви та луги: Ясними зорями – красою Заблискотіло навкруги. Сплив молодик серед блакиті; Одна, прозорчаста, як дим, Сама, мов та сірома в світі, Неслася хмарка перед ним. Здавалось, велетень надземний Зорить, з вінцем на голові, На грішний мир, безмежно темний, Глядить на ниви трудові. Благословляє вмиті по́том Та кров’ю людською стерні, Щоб не згибали попід плотом Мирогосподарі справжні.
|