Перший вступ у поему

Глибокошановні товариші нащадки!
Риючи сьогоднішнє багно кам’яне,
наших років вивчаючи спадки,
ви, можливо, пригадаєте й мене.
І, можливо, скаже ваш учений,
криючи ерудицією запитань рій,
що жив-от такий співець вареної
і лютий ворог воді сирій.
Професоре, скиньте окуляри-велосипед!
Я сам опишу вам свій час і себе.
Я, асенізатор і водоніс,
мобілізований революції зливою,
пішов на фронт від панських садівництв
поезії – баби примхливої.
Посадила грядку мило,
до́чка, дачка, водь і гладь.
«Сама грядку садовила,
сама буду поливать».
З лійки ллють рядками деякі,
інші кроплять, мов дощем, –
кудерявенькі Митрейки,
мудруватенькі Кудрейки –
скільки їх, до чорта, ще!
Їм немає карантину, –
мандолінять з-попід стін:
«тара-тіна, тара-тіна,
т-ін-н...»
Невигідна честь, щоб з таких тубероз
мої монументи красивились
по скверах, де харкає туберкульоз,
де ходять повії та сифіліс.
Нав’яз і мені агітпроп – хоч кричи, –
на вас би й мені романси строчить –
приємні вони і корисні.
Та я себе гамував, стаючи
на горло власної пісні.
Слухайте, товариші нащадки,
агітатора, провідця, горлая.
Заглушивши поетичну патоку,
перейду через ліричну кладку
і живим, живий, промовлю я.
Прийду до вас в комуністичну далину,
але не як єсеніно-пісенний витязь.
Своїм рядком через віки сягну,
щоб над поетами та урядами звитись.
Мій дійде вірш, та дійде він не так, –
не як стріла в амурно-лірнім полюванні,
не як іде до нумізмата витертий п’ятак,
та не як зір промінчики останні.
Мій вірш трудом протне літа, і він
ввійде вагомо, грубо, незборимо,
як увійшов в наш побут водогін,
споруджений іще рабами Рима.
В курганах книг, де вірші мають схов,
рядків залізка іноді знаходячи,
обмацуйте ви їх з пошаною, немов
разючу зброю давнього прародича.
Не звик я словом пестити дівчат;
на вушка, виплекані у колечках кучерят,
напівпохабщині рум’янцю не нагонити.
Парадом ставлячи мої томи у ряд,
іду я по римованому фронту.
Застигли вірші, як свинець важкі,
готові і на смерть і на безсмертну славу.
Націлились поем роззявлені книжки
і жерла назв злили в єдину лаву.
Улюбленої в мене зброї рать,
готові в бій загонами рвучкими,
кавалеристи дотепів стоять,
списами гострими піднісши рими.
І всі поверх зубів озброєні війська,
що двадцять літ перемагали в гулі,
даю аж до останнього рядка
тобі, пролетарю земної кулі.
Робітника огрому-класу кат –
він кат і мій, одвертай і незмінний.
Звеліли нам під стяг червоний стать
роки труда і голоду години.
Ми відкривали кожен Марксів том,
немов віконниці у власному будинку,
та знали ми й без книг, з яким іти полком,
кого на смерть бороти в поєдинку.
Ми діалектики по Гегелю не вчилися.
У вірш вдиралася вона в боях трудних,
коли від наших куль буржуї геть котилися,
як ми колись котилися від них.
Нехай за геніями з безутішністю вдови
чвалає слава в траурному марші –
умри, мій вірш, умри, як рядовий,
як безіменними на штурмах мерли наші!
Мені начхать на бронзи многопуддя,
мені начхать на мармуровий слиз.
Сквитаймось славою, – свої ж ми врешті люди, –
нехай нам спільним пам’ятником буде
збудований в боях соціалізм!
Нащадки, словників провірте поплавки:
із Лети випливуть ще рештки слів таких,
як «проституція», «туберкульоз», «блокада».
Для вас, котрі завжди здорові та меткі,
поет вилизував сухотчині плювки
шершавим язиком плаката.
З хвостом років я вже стаю подобою
відкопаних страхіть хвостато-первозданих.
Товаришу життя, давай мерщій протопаєм
по п’ятирічці рештки днів останніх.
Мене рядки й на гріш не збагатили,
червоне дерево не слав мебляр від себе.
І, крім сорочки чистої на тілі,
мені – по совісті – нічого більш не треба.
З’явившись в Це Ка Ка прийдешнього часу,
над банду поетичних пройд потрійних,
як більшовицький партквиток, я піднесу
всі сто томів книжок моїх партійних.