1

Час – це річ у рухові невпинному –
от були часи – кінець з билинними.
Ні билин, ні епосів, ні епопей.
Телеграмою мчи, строфа!
Ти ротом жарким припади і попий
із річки, що зветься – «Факт».
Це ж бо час так гуде телеграфом гучним,
це правдою серце гуло.
Це з бійцями було чи з краєм моїм,
чи в моєму серці було.
Хочу я, щоб, вчитавшись в цю книгу, піти,
розставшись з квартирним добром,
на плечах кулеметних стрілянь до мети,
як багнетом, блиснувши рядком.
Хай із книги крізь радість очей
од свідка цього щасливого
в мускули натомлені тече
будівнича й бунтівлива сила.
Ми нікого цей день оспівать не наймем.
Розіпнем олівець між рядків,
щоб шелест паперу, як шелест знамен,
над чолами років шелестів. –

2

«Кінчайте війну! Доволі! Годі!
В ці голодні часи –
немає сил.
Брехали: «народу – свободу,
вперед до сяєва дня...» –
Бридня!
Де земля і де закон,
щоб землю було до літа видано? –
Не видно!
Що ж дають за лютий, за роботу,
за те, що з фронтів не тікаєш від кулі? –
Дулі.
На шиї купою Гучкови, Родзянки,
міністри, – важко дихать...
Матері їх лихо!
Влада до багатих морду верне, –
чого підкорятись їй?!
Бий!!»
Цей лемент то пошепки, то громами
сповзав із керенської решета-тюрми.
На села йшов дорогами гамір,
в заводах гнівом шугав між людьми.
Ворожі партії кидали кидьком.
– Та що ти базікалам цим даси?! –
І віддавали більшовикам
шеляги, сили і голоси.
До самої мужичої земляної башки
докочувалась слава, – лилась, вістила,
що є за мужиків якісь-то «більшаки»
– у-у-у! Сила! –

3

Царям палац поставив Растреллі.
Царі жили собі в цій оселі.
Палац не думав, що в його постелі
джигуном на перині, царицям довіреній,
розкинеться якийсь-то присяжний повірений.
Від орлів, од влади, ковдри й мережки
в голові присяжного повіреного бешкет.
Забувши і класи і партії,
з промов на промову він пре.
Очиці немов Бонапарта,
захи́сного кольору френч.
Слова́ і слова́. Вогнеслова лава.
Стрекоче сорокою радісною.
Він сам упився своєю славою
п’яніш, як сорокаградусною.
Слухайте невгамовані речі,
що їх ад’ютантик щебече:
«Не раз серцям утіха –
в автомобілі він їхав.
Дізнавшись, хто і которий, –
юрба розпрягла мотори!
Замість кінської сили
сама на руках носила!»
В аплодисментам плеску
прем’єр пропливає над Невським,
і дами, і діти-пузанчики
кидають квіти й розанчики.
Як нікуди знічев’я подіться,
сам себе тоді, з глибоким змістом
призначає – то військовим, то юстиції,
то яким-небудь іще міністром.
І знов повертається, бо вже сказаиув,
вершити діла і вертіти казну.
Підмахує підписи велично й повчально.
«Аграрні? Безладдя? Загин?
Пошліть оцей, як його, – каральний
загін!
Ленін? Більшовики? Заарештуйте й виловіть!
Що? Не дають? Без окулярів не чую.
Отож... про його превосходительство... Корнілова...
Не можна б козачків сюди силу отую?
Їх величність? Знаю. Якраз!..
І руку тис. Нісенітниця якась!
Імператора? На воду? На хліб, чорний, наче земля?
До чого тут Рада? Підписуємо наказ
в Лондон, до Георга короля».
Пришитий до історії, скріплений, пронумерований,
він – і Бродським і Рєпіним мальований.

4

Петербурзькі вікна. Сиви́зна густа.
Місто сном і спокоєм сковане.
Та –
не спить мадам Кускова.
Жага й любов прокинулись в ТІЛІ.
Постіль і мрії забарвлює схід.
Її волосся стружки пожовтілі
примхливо зліпились – захоплення слід.
Чого це дівчина сохне і в’яне?
Мовчить... почуття ж хвилює їй кров.
Її забавляє із вусами няня,
відомий бувалець – Пе Ен Мілюков.
«Не спиться, няню... Дихать важко...
Відкрий вікно, хоч одітхну».
– Кускова, що тобі? – «Так тяжко...
Поговорім про давнину».
– Про що, Кускова? Я, бувало,
ховаю в пам’яті чимало
бувальщин давніх, небилиць –
і про царів і про цариць.
Я б, з розумом моїм похилим,
коронувала б Михаїла,
ніж брать з династії чужої... –
Та ти не слухаєш, либонь?
«Ах, няню, серце в неспокої,
в грудях пече якийсь огонь.
Я плакать, я ридать готова...»
– Помилуй, господи, й спаси...
Чого ти хочеш? Попроси.
І щоб тобі на нас не дутись,
дамо свобод і конституцій...
Дай, покроплю промов водою
пал бунту... – «Нянечко моя...
Не хвора... ні... кохаю я...»
– Дитя моє, господь з тобою! –
Стареньку хрестить, притиска
в мольбі професорська рука.
– Покинь, Кускова, в наші роки
любить даремно смішно трохи. –
«Кохаю», – бабка шепотіла
професору про почуття.
– Недужа ти, голубка мила. –
«Облиш мене, кохаю я».
– Кускова, нерви, – лікувати б... –
«Ах, няню, він такий оратор...
Ах, няню-няню! няню! – Ах!
Його же ж носять на руках.
А як співа він про свободу...
Я хочу з ним, – не з ним, так в воду».
Бабуся подушку голубить,
і тільки чути: «Саша! Любий!»
Сльозу змахнув з лиця свого
й реве вусатий нянь: – Кого?
Хіба сказати правду важко?! –
«Кере́нського...» – Якого? Сашку? –
Й від радісного цього слова
обличчя сяє в Мілюкова.
Професор аж схопивсь у щасті:
– Ну, що ж – вони одної масті!
І за Миколи і за Саші
ми збережем прибутки наші. –
Либонь на берегах Неви
подібних дам стрічали й ви?

5

Брязкаючи довоєнного викову шпорами,
аксельбантами обвісивши стан,
займались (в «Селекті» на Ліговці) розмовами
ад’ютант і Попов – штабс-капітан.
«Пане ад’ютанте, не заперечуйте, не дам, –
скажіть-но, чого чекаєм, що з нами?
Росію жиди продають жидам,
і кадрове офіцерство вже під жидами!
Ви, звичайно, професор, ліберал,
та козацтву, будь ласка, дайте спокій.
Наприклад, я хотів би добра,
та це... чорт знає, скільки мороки!
Сьогодні з денщиком: кричу йому – Стій!
Наваксуй черевичину, щоб бачити рило в ній. –
І звичайно – по матінці, а він мене – по моїй,
по матінці світлій, Лизаветі Кирилівні!» –
«Ні, я не за монархію з коронами, з орлами,
та для соціалізму не бачу бази я.
Спочатку демократія, потім парламент.
Культура потрібна. А ми – Азія!
Я навіть – соціаліст. Не грабую ж, однак.
Хіба можна відразу? Чого б схотів!
Поступово, потроху, по вершечку, отак,
сьогодні, завтра, через двадцять років.
А ці? Од Вільгельма хрести й галуни.
В Берліні їх давно завербовано.
Гроші штабу, – агенти й шпигуни.
В Хрести б отих, що їздять в пломбованих!» –
«Я згоден з цим, що б не стало,
цієї наволочі повішано мало». –
«Ленін, що колотнечу сіє,
на голову ради міністрів вибрався?
Що ти?! З’їхала з глузду, Росіє?
Рицини ковтни! Видужай! Виправся!
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Та зась! Козаки в нас до жартів глухі –
випустим те́льбухи – і вся пиха́!..»
І все ад’ютант – ха та хи,
Попов – хи та ха.
«Проклятими й мертвими бодай вас угледів!
Пане ад’ютанте, дозвольте вухо:
Їх ...ревосходительств ...ерал Каледін,
з Дону, з нагаєчкою, прошу понюхать!
Його превосходительство... Та один хіба він?!
Козацтво кубанське, Дніпро, Дон...»
Та все бокалами – дон і дінь,
та шпорами дінь і дон.
Капітан упився, як сова.
Челядь чайники безшумно подавала.
А на кінці Ліговки інші слова
підводились із підвалів.
«Я, товариші, – з військової бюри.
Закінчили засідання – тільки-тільки.
Ось тобі, до маузера, двісті бери,
а це – сто патронів до гвинтівки.
Поки угодовці замазували роти́,
надходить козаччина і самокатчина.
Наказано пітерцям іти на фронти,
а сюди надсилають з Гатчини.
Вам, котрі з Виборгської сторони,
вам з мосту Литейного, звідти.
В сутінках, тонше дискантової струни,
не кричать, і, як в шинку, не шуміти.
Телефон брати мені, –
не задушим, так нас задушать.
Я візьму телефон, а як ні –
геть з тіла пролетарську душу.
Сам приїхав, у пальтишку рванім.
ходить, ніким не впізнаний.
Сьогодні, каже, повставати рано,
а післязавтра – пізно.
Завтра, отже. Дамо вже бій ми!
Знатиме Керенський, ледар він!
От ми з царевого ліжка підіймем
цю самісіньку Олександру Федорівну».

6

Мчав, як завжди, жовтень вітрами,
як мчать при капіталізмі.
За Троїцький мчали авто і трами,
звичайні рейки визміївши.
Під мостом Нева-ріка.
По Неві пливуть кронштадтці...
Від гвинтівок говірка
скоро Зимньому хитаться.

В скаженому автомобілі, покришок збувшись,
тихий, подібний до впакованої труби,
за Гатчину, зігнувшись, тікає бувший. –
«В ріг, в баранячий! Збунтувались раби!..»

Бачать зорі – йде гроза,
Зимній скорчиться у ко́льці –
бо Мільйонною з казарм
насуваються кексгольмці.

А в Смольному в думах про битву геройську
Ілліч гримірований кроки мета,
та перед картою Антонов з Подвойським
встромляють прапорці в місця атак.

Краще владу позабудь,
нікуди тобі не діться!
Від усіх застав ідуть
в Зимній червоногвардійці.

Робітники, матроси, голота зливаться
стали під багнетовий блиск, –
на горлі, на пещенім горлі палаца
неначе руки сплелись.
Дві тіні стали. Великі й горбаті.
Зсунулись. Чоло в чоло.
Палацове подвір’я в руки гратів
торс юрб взяло.
Хитались дві великі тіні
од вітру і куль швидких,
та кулемети, немов хрускотіння,
коли ламати кістки.
Стоять сердиті павловці:
«В політику... лізуть... бавляться...
Бочкарьовським дурепам куди проти нас?!
Хутчій би до штурму наказ!»
Але тіні боролись, сплутавши лапи, –
і лап ніхто не розіймав і не рвав.
Хто мовчанки винести не потрапив –
ішов од страху, од нерва́.
Першим, тамуючи ляк і крик,
баб’ячий батальйон утік.
Пішли з батарей до одинадцяти
михайловці чи константиновці...
А Ке́ренський – сховався, спробуй вимани його! –
Козача башка в думках без кінця.
І рідшали захисники Зимнього,
як зуб’я у гребінця.

І довго тяглось це мовчання без краю,
мовчання надій і мовчання відчаю.

А в Зимнім, в зручних мебелях
з оздобою бездарною,
сидять міністри в міді блях, –
і пахне перукарнею.
Їх накази нікого до дії не змушують –
багнети кругом ростуть.
Вони упадуть переспілою грушею,
як тільки їх потрясуть.
Хтось ледве підвівся.
Шепоче з нестями:
– Де Керенський дівся?
– Він? За козаками. –
І знову мовчки.
Аж присмерком мова ще:
– Де Прокопович?
– Нема Прокоповича. –
А ген з-за Миколаївського
чавунного моста,
як смерть, на них насувається
всіх башт «Аврори» сталь.
І ось над коміром угорі
звелося лице Коновалова.
Шум, що здавався плюскотом рік,
тепер прибоєм навалював.
Хто довгий такий?.. Дотягнутись зміг!
По кожному з вікон удари дрю́ком.
Це з тридюймівок своїх
форти Петропавловки грюкнули.
А зверху – місто, як вибухом зоране –
бабахнула шестидюймівка Аврорина.
І ось іще луна ота
не встигла озватись востаннє, –
спалахнув над Петропавловкою ліхтар,
умовний знак повстання.
– Вперед! На приступ! Геть! На приступ! –
Вдерлись. Килими! Золото скарбів!
Кожних сходів кожен виступ
брали, переступаючи через юнкерів.
Кімнати заливши, мов хвилями повені,
текли, зливались при кожній втраті,
зчинялись сутички, полум’ям повні,
за кожним диваном, у кожній кімнаті.
По цій анфіладі, цими просторами,
де знали монархи бундючні паради, –
бархатними залами, розкотистими коридорами
гриміли, бились чоботи і приклади.
Якийсь засоромлений сучий син,
а над ним путиловець – ніжніш од папаші:
«Ти вкрадений годинник назад однеси –
теперечки речі всі наші!»
Тупотіння росло, і тих тринадцять
згребло, затуркало, забило, затисло.
Забрались під галстук – куди їм сховаться? –
Мов лезо сокири над ними нависло.
За двісті кроків... за тридцять... за двадцять...
Вбігає юнкер. Щось крикнув глухо.
Тринадцять зойків: – Здаватись! Здаватись! –
А в двері – бушлати, шинелі, кожухи...
І в цій тишині, що над боєм звелась,
бас, мов солоним простором дише:
«Які тут тимчасові? Злазь!
Ваш час тим часом вийшов».
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
А в Смольному натовп, напруживши груди,
вивершав піснею вибух повстання.
Уперше замість щоб – І це буде... –
чулося – І це є наш останній... –
До світанку зосталось не більше аршина, –
промені впали на город стольний.
Товариш Подвойський сів у машину,
стомлено кинув: «Скінчено... В Смольний».
Затих кулемет. Він догодив.
Замовкнув куль дзвенячий вулик.
Горіли, мов зорі, багнетів ряди,
блідли зорі небес в караулі.
Мчав, як завжди, жовтень вітрами.
Рейки по мосту визміївши,
гони свої продовжували трами
вже – при соціалізмі.

7

В такі-от ночі, в такі-от дні,
серед таких подій,
на вулицях хіба що одні
поет і лиходій.
Сутінь на світ океан нагнав.
Синь. Над костром – відблиск бур.
Підводним човном пішов до дна
вибухлий Петербург.
І лише коли від палаючих вихорів
хиталась сутінь бура,
знову згадувалось: з боків і з верхів
безперервна буря.
На воду сутінь схожа і так, –
бездонні сині просто́ри.
А тут іще і подоба кита –
туша «Аврори».
Вогонь кулеметний площу постриг.
Набережні – пусті.
І лише гороїжаться костри
в сутінки густі.
І тут, де земля від спеки в’язка,
з ляку, чи змерзлий стократ,
долоні тримає в огню язиках,
гріючи, солдат.
Солдатові відблиск на очі сповзав,
на чубі проміння було.
Я пізнав, здивувався, сказав:
«Здрастуйте, Олександре Блок.
Лафа футуристам, – фрак старовини
розлазиться, як згнила торба».
Блок подививсь – горять вогні. –
«Дуже добре».
Навкруг потопала Росія Блока...
Незнайомки, північні серпанки
йшли на дно, як ідуть обломки
і консервні банки.
Вмить вираз скупий обличчя змінив
похмуріш, ніж смерть на весіллі:
«Пишуть... з села... в маєтку... мені...
бібліотеку спалили».
Вдивляються Блок і Блокова тінь,
немов хтось на стінці устав...
Неначе обоє ждуть на воді явлення Христа.
Та Блоку Христос являтись не став.
У Блока в очах журба.
Людська, із піснею, замість Христа,
із-за рогу юрба.
– Ставайте! Ставайте! Ставайте!
Робітники і батраки!
Затисніть і піднімайте
гвинтівку в залізо руки!
Стяг – линь!
Труд – в бій!
Пан – згинь!
Час – дій!
За хлібом! За миром! За волею!
Бери у буржуїв завод!
Бери у поміщика поле!
Братайся, воюючий взвод!
Згинь, пан,
в пень, в прах.
Пан – в бран!
Трах! тах!
Доволі, доволі, доволі
покору нести на горбах.
Трусись, капіталу сваволя!
Корони, дрижіть на лобах!
Жир знищ,
страх плах!
Трах! тах!
Тах! тах! –

Ця пісня до глухих селян доходила,
повторена, немов бойові кличі, –
і села вставали, ішли в походи
й сокири хрестили, йдучи.

– Но- жи- чком на місці чок
лю- то- го по- міщика.
І па- нок по- міщичок
ста- не за небіжчика!

Дій- шло до пори,
ви- ходь, босі,
сокири гос- три,
ладнай коси.
Чим гірша моя Ніна?!
Па- ні відразу.
Нум в хату піаніно,
грамофон і вазу!
Гей, під- ходь- те, орли!
Годі буть рабами.
Стрічай в коли,
виряджай граблями!
Стеньки з Пугачовим діло,
розгоряйся полум’ям!
Щоб маєтки погоріли,
щоб розчистить поле нам.
Ти півня під- пусти!
Піднімай вила!
Ех, пожежо, рости,
пожежо мила! –
Чорт йому тепер рідня!
Голови – качан мов.
Кулеметів тріскотня
сиплеться з тачанок.
«Ех, яблучко, цвіту нового.
Бий усіх: білого і червоного».

Вихор цей, цей людський гук,
побудову і пожежі дим
прибирала партія до рук,
керувала, ставила в ряди.

8

Холод великий. Зима здорова.
Та блузи прилипли до тіла.
Під блузою комуністи. Вантажать дрова:
суботник – велике діло.
Ми не підемо, хоча піти
можем без зайвого слова.
В наші вагони, на нашій путі,
вантажимо наші дрова.
Можна б о другій сказати – «готово», –
та ми – на пізніш це лишім.
Нашим товаришам наші дрова
потрібні: мерзнуть товариші.
Робота важка, заморить умить.
Ані копійки – за неї.
Та ми працюєм, неначе ми
творим найвеличнішу епопею.
Ми будем робить, скільки сили в руках,
щоб життя, прискоривши поршнів змах,
бігло в залізному марші
в наших вагонах по наших степах
в міста промерзлі наші.

«Дяденьку, що ви робите тут,
стільки дядів, великих, сильних?»
– Що? Соціалізм: вільний труд
людей, що з’єднались вільно.

9

Перед нашою республікою стоять багаті.
О, їм це незвично!
І запитань найздивованіших лавина:
– Що це за нація така «соціалістична»,
і що це за «соці- алістична батьківщина»?
«Для ваших захоплень які причини?
З чого радіють? Про що співають?
Які такі фрукти-апельсини
з вашого більшовицького раю?
Що ви знали, крім хліба й води,
голод спізнаючи щоденний?
Такої вітчизни отакий дим
хіба вже такий приємний?
За що ви йдете, як накажуть – «воюй»?
Можна під бомби йти вільно,
можна вмирать за землю за свою,
та як же померти за спільну?
Приємно росіянам з росіянами знатися, –
а в вас і наймення «Росія» тепер нема.
Що це за батьківщина, як забуто про нації?
Яка нація у вас? Комінтернова?
Жінка та квартира та рахунок поточний –
оце – батьківщина, райський куточок.
Коли б то ось за таку батьківщину,
розуміли б завзяття ми аж до загину».
Слухайте, національні трутні, –
дні наші й добрі тим, що многотрудні.
І ця пісня – піснею буде
наших бід, перемог, буднів.

10

Політика проста, як хліба крихта.
Розуміють ті, хто вищирив ситу пащу,
що коли в Росіях зав’язне кігтик,
вся буржуазна пташка – пропаща.
Із «сюрте́ женера́ль», з «інте́ллідженс се́рвіс»,
«дефензи́ви» і «сигура́нци»
виходить різна наволоч, стерво,
шиє сірі шинелі, з резервом,
бомби кладе в ранці.
Налізли в трюми, на палубах стеляться
на гроші вербувального агентства.
В Новоросійськ пливуть із Марселя,
із Дувра пливуть до Архангельська.
З піснею, з винами,
ситі, як свині.
Кілями скопані
води холодні.
Зорять перископами
човни підводні.
Крейсер огрядний
ронить снаряди.
І міноносці
з мінами носяться.
Стають в ряд,
з гарматами звідти аж доти,
над- дредноути.
Різними газами пахнучи вадко,
хмари порвавши пропелером хитро,
з авіаматки на авіаматку
пе- ре- пурхують «гідро».
Послав капітал капітанів моторних.
Горло здавили військом.
Ткнешся в Біле, ткнешся в Чорне,
в Каспійське, в Балтійське, –
куди корабель не тичеться,
кінець блуканням:
стоїть морів владичиця,
бульдожа Британія.
З усіх кінців блокади кільце
й гармати дивляться в лице.
– Червоним не до вподоби?! Вони голодні?!
Рибки наїстеся, пірнувши в безодні. –
А кому на суходолі грабувать охота,
ті з кораблів ішли у піхоту.
– І в морі вам недоля,
і на суходолі. –
Жар загрібають руками чужими,
дим вітчизни пускають розсіяно –
виставляють хлопців обдурених, а за ними
баронів і князів недорозстріляних.
Копайте могили,
домовини робіте,
Юденіча сили
пруть на Пітер.
В обозах їдла сунуться,
консерви – пуд.
Танків гусениці
на Пітер пруть.
Од півночі йде адмірал Колчак,
сибірський хліб затисши в кулак.
Люті до робітників, до попівен привітні
з ним ідуть чехи блакитні.
Траншеї машинами вибрані,
саперами Крим перекопано, –
Врангель крупнокаліберними
орудує з Перекопа.
Люблять полковників леді сентиментальні.
Полковники люблять побалакать у вітальні:
– Я іду, мовляв (присьорбуючи віскі),
а на мене десяток страхіть більшовицьких.
Раз – одного, другого – ррраз, –
і панну, як денді, врятував од образ. –
Леді, спитайте брехуна здорового,
як він Мурманськ згвалтовував.
Спитайте, яка
Двіна-ріка –
кров’ю фарбована,
трупами вкрита,
з вантажем рокованим
ішла в Льодовитий.
Як сміливці купою розстрілювали разом
одного комуніста, та й той зв’язаний.
Як офіцери його величності
тікали од пострілів, канучи в вічності.
Як пожежі над хатами вогнянопері,
і руки пещені біля горл.
Та... «ітс е лонг уей ту Тіперері,
ітс е лонг уей ту го́!»
На першу республіку робітників і селян,
блискаючи пострілами, сунучи вражий стан,
слали багаті, і ці і тії,
армій і флоту насильство круте...
Будьте ви про́кляті, прогнилі
королівства та демократії,
зі своїми підмоченими «фратерніте́» й «егаліте́»!
Свинцевий ллється окріп на лоб.
Ми одні – не податись деінде.
«Янкі дудль кіп іт об,
янкі дудль денді».
Під гвинтівок і гармат голоси розлогі
Москва – острівцем, і ми на острівці.
Ми – голодні, ми – убогі,
з Леніним у голові і з наганом в руці.

11

Летить життя стихією,
немов пурга.
Живу в домах Стахєєва,
тепер Вееренга.
Звезли, з гвинтівки бряком,
багатих і каси.
Тепер тут всілякі
і люди і класи.
Узимку пічку мацають,
Шекелірним томом топлять.
Зубами клацають,
бенкет їм – картопля.
А влітку слухають асфальт
з копійкою в вікні:
«Трансваль, Трансваль, о краю мій,
ти весь гориш в огні!»
Я в цім каміннім казані
варюсь, і це життя,
цей біг, цей бій, цей сон, ці дні –
в будинках до пуття
одбились відсвітом доби,
грозою не потьмареним, –
так на трамваях тінь юрби
буває віддзеркалена.
Стріляють – лізь ховаться,
спокійно – гляньте, братця,
і знову у вікні;
так в човнику-кімнатці
я плив три тищі днів.

12

Навкруг Головпалива спекулянти купою.
Обіймуть, зацілують, вб’ють за руб.
Секретарки відповідальні валянками тупають.
За хлібними картками стоять лісоруби.
Багато діла,
мало горя їм:
фунт – цілий! –
перша категорія.
Рубають, липовий
чай їм не прикрий.
– Ми не Філіппови,
ми – звикли.
Буде вечеря, буде куліш, –
білих би ось од і гнати од брами.
Їсти схотілося, пояс – тісніш,
і на фронт, гвинтівку стисши руками. –
А мимо –
незамінимий.
Б’є каблуком,
іде за пайком, –
правління видало
урюк і повидло.
В багатих – інші умови ще, –
Їдять у Зунделовича.
Ні борщів, ні каш, –
біфштекс з бульйоном,
хліб ваш,
півтора мільйона.
Вченим, крім хліба,
фосфор потрібен,
масло на блюдці.
Та, хто його знає, –
єсть революція,
масла ж немає.
Ученим – зручно.
Вилікують, виучать, –
мандат, власноручний,
Анатолія Васильїча.
Хлібом та м’ясцем
взяти дар з кого?
Комісар – зирк бігцем
мандат Луначарського.
«Так... цукор... так... жирок вам.
Дров... березових... щоб гріли як влітку...
І шубу широкого вжитку.
Ви, товаришу, скажіть мені:
як хочете – шапку, берете чи ні?
Що не прохожий, –
з примхами кожен!
Беріть на остачу
ногу конячу!»
Хутро на бік,
мов баба-яга,
добро поволік
на трьох ногах.

13

Дванадцять аршинів – оселя моя.
Четверо щоденно –
Ліля, Ося, я
і собака Щеник.
Гринджоли й шапку взяв нагально, –
далекий шлях прослався.
– Куди ідеш? – До вбиральні
іду, на Ярославський. –
Мов парус, шуба навису́,
гальмує крок пола мені.
Поліно в саночках везу,
узяв паркан поламаний.
Поліно – опукле, .
твердіше від каменя.
Немов опухле
коліно титанове.
Колоду приніс бігцем.
Піт заливає лице.
Часу не гаю,
ножиком стругаю.
Ніж – іржа.
Ріжу. Радість.
В голові жар
піднімає градус.
Зацвітає сад,
травень, луг, ранок, –
це ж бо тягнеться чад
з-під чорних каглянок.
Чотири бурульки
згорнулись, заснули.
Приходять люди,
ходять, будять.
Кажуть тривожно –
так вчадіти можна.
Замети у вікно зорять:
чи не замерзли ми?
Морози в ніч ідуть, скриплять
снігами-чобітьми.
Небосхил похиливсь на кімнату мою,
захід морем його обліг.
На південь, крізь мо́ря рожеву течію –
хмари-кораблі.
Пливуть, де смеркова
рум’яниться гладь, –
березові дрова
отам горять.
Я в теплих країнах блукав було.
Та лиш серед цих-от днин
коштовним стало мені тепло –
кохань, дружб і родин.
Тільки лежачи в таку ось ожеледь,
зубами вкупі проляскавши,
збагнеш: людям не можна жаліть
ні укривала, ні ласки.
Землю, де вітер солодкий простерсь,
кинеш і мчиш віддалік, –
а землю, укупі з якою мерз,
не розлюбити повік.

14

Сховала зима та, важка й нешвидка,
всіх, хто навіки поліг.
Де тут словам! І в цих рядках
про волзький біль – я не зміг.
Я беру з-поміж днів тільки дні,
що з тисяччю днів у рідні.
Із сірої смуги сутих днин,
Їх гнали роки- водники, –
не з дуже ситих вони,
не з дуже голодненьких.
Коли я щось написав,
слова на папір лягли мої, –
тому вина в очах-небесах,
очах моєї любимої.
Круглі та карі,
гарячі, ярі.
Телефон сказився, бризнув –
в вухо бризк окропу:
карі ті очища стиснув
голоду опух.
Лікар наплів –
щоб дивились очі,
треба б у теплі,
та зе́лені досхо́чу.
Не додому, не на суп,
а до люби в гості
Дві морковинки несу
за зелений хвостик.
Я не раз дарував цукерки і квіти,
та над всі подарунки згадую знов
моркву оцю, найдорожчу в світі,
і пів- поліна березових дров.
Мокрі, маленькі
під пахвою дровинки,
такі тоненькі,
як ті бровинки.
Опухло личко.
Очка – невеличкі.
Ласка і листочки
врятували очка.
Більші за блюдця,
дивляться революцію.

Мені легше, ніж всім, –
я щоднини
сиджу і їм
шматок конини.
Скрип – двері, плаче.
Сестра, неначе.
– Здрастуй, Володимире! –
– Здрастуй, Олю! –
– Новий рік ітиме,
– чи немає солі? –
Ділю, в долонях зважую
грудку, дістати важко як!
Перемагаючи сніг і страх,
іде сестра, бреде сестра,
– а холод руки тисне –
соли́ть картоплю прісну.
Мороз в плече
іде й пече.
Проймає хутко –
віддай грудку.
Прийшла, а сіль не зсипле,
бо сіль між пальці влипла.
В сусідів так:
«Іди, жона,
продай піджак,
купи пшона».
Вікно, – метелиця,
падає сніг,
тихо стелеться
сніг до ніг.
Біла іскриться
скеля столиці.
При скелі закляк
лісів кістяк.
І ось з-за лісу на небо сизе
сонце, як воша, лізе.
Грудневого світанку мла морозна
стає над Москвою, мов гарячка тифозна.
Пішли хмари
в країни- скнари.
За хмарою берегом
лежить Америка.
Смакує страву –
какао, каву.
В лице вам, товстіше, ніж випестив кнур,
кругліше ресторанних блюд,
з убогої нашої землі гукну:
– Я землю оцю люблю! –
Можна забути, як пузо від страв
зростало, як жиром набряк,
та землю, з якою голодував, –
не можна забути ніяк!

15

Під вухом самим сходи
східців на двісті.
Хвилини приводять
по сходах вісті.
Дні прийшли, упали:
– Дожили, от вам, –
нема палив
черевам заводовим.
Врізався в небо тужливий мотив,
і димаря не видно, де там! –
локомотив
стоїть заметом.
Одягши валянки старі й залатані,
з воріт, залізом кованих,
знову йшли усі із лопатами,
всі, хто мобілізований.
Вийшли за ліс,
разом взялись.
Не питай: я чи ти,
одкопай і вичистн.
І поїзд мчить без впину
за снігову скатертину.
Слабне тіло
без питва, без їж.
Для ношів скріпили
руки міцніш.
Тепер заспівуй, і додому можна, –
несучи кожного
з п’ятьох обморожених.
Сьогодні на брудних і тьмяних сходах
нишпорили обивательські чутки-свині:
– Денікін до самої до тульської підходить,
до порохової серцевини. –
Взулись обивателі, чути часто
шепотоголосі кухарчині хори́:
– Пуди непочаті!.. буде крупчаста...
ручаї-чаї, сухарі, цукри́.
Бли-и-и-зько біленькі,
бережи керенки! –
Та місто прокинулось, в плакати кадроване –
це партія кликала: «Пролетарю, на коня!»
І червоні на південь летять ескадрони
Мамонтова наздоганять.
Сьогодні день поквапливо вбіг,
тишу роздер крик,
простреленою легенею хрипучи, ліг,
тілом кривавим поник.
Кров по східцях додолу стікала,
порох темнішав од плям,
і знову додолу капала помалу
із-під кулі Каплан.
Четверолапі новин шукали,
зойк ішов, наче вили шакали.
Салоп говорить до чуйки,
чуйка до салопа:
– Засовались довгоносі щуки!
Швидко всіх злопають! –
А потім витріщали очі-тарілини
в довгу прізвищ і званнів тропу.
Вітер здирає списки розстріляних,
рве, закручує й пускає в трубу.
Лапа класу на хижаку лежить, –
лубянська лапа Чека.
– Замріть, вороги! Одійди, хто чужий!
Обивателю! Воля класу така!
Мільйонний клас за Ілліча ставав
проти білого страхіття з іклами,
і в Леніна, лікуючи, вливав
цю волю, що була найліпшими ліками.
Ховались обивателі за кухні, за онучаток.
– Нас не чіпайте – ми курчата.
Малі, невмілі,
ждемо годівлі.
Закрийте вашу пащу, час!
Ми обивателі,
нас обувайте ви,
і ми уже цілком за вас. –
А вранці небо, – дзво́ни дзвіниць!
Сьогоднішня правда над світом пливе.
Лунає роздзвін і сонця, і птиць:
живе, живе, живе, живе!
І знову плетиво днів заводне
збігалось і просило:
– Ходім за нами – «іще одне
зусилля».
Від бою до праці, від праці до атак, –
зазнавши голоду» холоду, мук,
тримали здобуте, та так,
що кров виступала з рук.
Я бачив місця, де інжиру й слив
дари біля рота мого росли, –
Їм інше ставлення визначив.
А землю, яку завоював
і напівживу виняньчив,
де з кулею, з гвинтівкою щоденне буття,
де з масами злитий ущерть, –
з такою землею підеш на життя
на працю, на свято й на смерть!

16

Мені розповів тихенький єврей,
Павло Ілліч Лавут:
«Тільки-но вийшов я із дверей,
бачу – вони пливуть...»
Біжать по Севастополю
туди, де пароплави.
За день утечі зопалу
чобі́т на рік порвали.
На рейді транспорти й транспортини,
лайки, крики, бій, метушня, –
біжать добровольці, задерши штанини, –
чиста публіка і солдатня.
У кого – канарка, у кого – роялина,
хто з шафою, хто з тюком.
Кадети, – які вже люди лояльні, –
штовхались ліктями, крили матюком.
Забули пристойність, кинули моду,
хто – без спідниці, хто – босака.
Б’є мужчина даму в морду,
солдат полковника скидає з містка.
Наші насідали, крили по трапах,
кашею вантажилась остання з машин.
Хряснувши дверима, сухий, мов рапорт,
із штабу спорожнілого вийшов він.
Високий рангом,
гострий, мов з жесті,
ішов Врангель
в чорній черкесці.
В місті невесело.
На молу – голо.
Човен шестивесельний
стоїть біля молу.
І над білим тліном,
мов од кулі падаючи,
на обидва коліна
впав головнокомандувач.
Тричі землю поцілувавши,
тричі місто перехрестив.
Під кулями скочив у човен... – Ваше
превосходительство, гребти? – – Гребти! –
Забрали весла.
Мотор заторкав.
Пішла весело
до «Алмазу» моторка.
Кулею пролетіла яхта під штандартом.
А в транспортах-калошииах далеко десь
тяглись одірвані од ріллі й верстатів,
узлів півтораста накручуючи за день.
Од вітчизни в лапи турецькій поліції,
в Дарданелли вузькі, в стамбульські ями,
пливли завтрашні галліполійці,
пливли вчорашні росіяни.
Попе- реду година на годині.
Кожного бійся, на кому каска.
Будеш доїти корів в Аргентіні,
будеш вмирати в джунглях африканських.
Хвилі чужі хитали транспорти,
стяги з півмісяцем кидались в очі,
і з транспортів за яхтою гналося: «Гаспиди,
тікають, скарбів накравши досхочу».
Вже екіпажам оберігатись
кулі сліпої треба.
Два міноносці-американці
на рейді диміли до неба.
Адмірал трубу за мол
навів, де гір у пострілах край:
– Ол
райт. –
І пішли в хвості, замикаючи відступ, –
курс на Босфор, гармати на місто.
Духовки сонця пашать жарою.
Повітря квітки розсиропили.
Наші з піснею йдуть з Джанкоя,
сипляться з Сімферополя.
Перекриває куль перебір,
прапорами бій обвіва,
з червоними разом спускаючись з гір,
пісня бойова.
Не гнулась, коли кулеметом кришило,
дивилась хоробро смерті в лице:
«І з нами Ворошилов,
наш червоний офіцер».
Слухають гармати, відьми казкові,
У- ті- каючи в усі гвинти тепер,
як сиплеться з гір – «ми вмерти готові
за Ес Ер Ес Ер!» –
Начштабу морщить лоб.
Пальці корявої руки
букви гнуть, – не йдуть гуртом:
«Врангеля од- ки- нуто
в море. Полонених нема».
Скінчилась і телеграма і війна сама.
Згадали – недооране в кого під селом,
у кого доменні печі та зорі.
І пішли, витираючи піт рукавом,
розставивши на вишках дозори.

17

Не примусять ані обов’язок, ані пісні
хвалить все, що робимо ми.
Я півбатьківщини геть би зніс,
а пів – відбудував би й помив.
Я з тими, хто на будівлю стає
в суцільній гарячці буднів.
Вітчизну славлю, яка уже є,
а тричі – яка іще буде.
Я велич люблю наших планів-ідей,
розмаху саженні кроки.
Радію я маршу, з яким ідем
у працю і в битви рокіт.
Я бачу – де сміття сьогодні і бруд,
де тільки земля проста́, –
на сажень бачу, з-під неї тут
комуни будівля зроста.
І меркне довір’я до природних дарів
з мізерним пудом сінця,
і звертаються до тракторів
селян зашкарублі серця.
І плани, що раніш на станціях лобів
тримали злиденності гальма,
сьогодні зростають з осяяних днів,
Їх одягаємо в сталь ми.
І я, як людства прекрасну весну,
народжену в праці, в бою,
вславляю мою батьківщину ясну,
республіку мою!

18

На дев’ять жовтнів і травнів сюди,
як в стяги червоні прикрашено місто,
носив своє серце, у марші ходив,
спокійний, веселий, гордий, врочистий.
Сюди, під траур і плеск чорностяжий, –
поки з убитого крові ручай –
збентежений біг я на постріли вражі,
мовчати й хмурніти, ревти і кричать.
Я тут в барабанах бував найгучніших
і в мертвому холоді сліз та крижин,
а ще частіше –
просто один.
Солдати веж підвелися сторожею,
звели гостроверхі шоло́ми свої, –
і, в куполі злість затаївши ворожу,
лукавлять церкви, мов ченці-крутії.
Ніч – і рушив з місця
місяць.
Він іде звідкись звідти...
Звідти, де ЦВК і Раднарком,
Кремля шматок сяйвом одмітив,
через зубці перелазить притьмом
Вповзає на рівний валун,
на секунду схиляє голову,
і знов голова-лунь
мчить із каменя голого.
Місце лобне –
для голів ворохобних.
І місячним полум’ям покраплена,
площа в сяєві, мов дниною ясною...
Стіна – і жінка з прапором
схилилась над тими, хто ліг під стіною.
Обілляв каміння місячний нікель,
багнетне вістря несхитне і зле,
і, мов накопичені книги великі, –
його мавзолей.
Та в двері оці ніяка печаль
не втягне мене, не зламає плеча,
душі не присплю мертвизною, –
він б’ється, як бився в серцях і в очах,
живою людською весною.
Та не пускають могили й стіна,
й мене зупиняють імена.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
З тим ось недавно пліч-о-пліч ішов.
Сміявся. Ще чую оклик...
І падає Войков, стікає кров, –
і кров’ю газета намокла.
За ним переді мною на мить у про́стір,
така, яку знаєм з портретів різних, –
в пом’ятій шинелі, з борідкою гострою,
пройшла людина, жилава й залізна.
Юнакові, що не знає ще до пуття,
взяти приклад і чин з кого, –
скажу, не вагаючись: – Роби життя
з товариша Дзержинського. –
Хто кістьми, хто попелом під стіну важку
лягли... А то зник і попелу слід.
Од праці, від каторги й від куль,
і ніхто майже – від довгих літ.
І здається мені, – у могилах червоних
товаришів мучить тривога невпинна.
Кістками іде, по попелах гонить,
виходить у світ по квітках і рослинах.
І трави з квітками шепочуть стурбовано:
– Скажіте – ви тут? Скажіть? – витрива́лі?
Чи йдуть вперед? Не спинились? – Скажіте.
Збудує комуну із світла і сталі
республік ваших сьогоднішній житель? –
– Товариші, спіть спокійно...
Ваша підліток-країна
з року на рік буревійно
кріпне, зростає і лине. –
І знову шерхіт в попільній вазі,
лепечуть вінків стрічки в тишині:
– А в їхніх чорних Європах та Азіях
боягузтво, дрімота й кайдани? – Ні!
В світі насильства і тліні,
тюрем, де зашморги в’ють,
ваші великі тіні
ходять, будять, ведуть.
– А вас не скорила всевладна рутина?
Чиновність в мозках павутиння не звила?
Скажіте нам – ціла? Скажіть нам – єдина?
Готова до бою партійна сила?
– Спіть... Безтурботно спіть, друзі...
Спокій ваш хто відбере?
Станем, серця́ у напрузі,
з першим наказом: «Вперед!»

19

Скрізь до пуття
поблукав я за обрій, –
і добре життя,
і жити добре.
А в нашій бучі, бойовій, кипучій, –
над усе лучче.
В’ється вулиця-змія.
Будинки вздовж змії.
Вулиця – моя.
Будинки – мої.
Розкривши вітрини,
стоять магазини.
У вікнах продукти:
вина, фрукти.
Від мух серпанки.
Сири не засиджені.
Лампи, фіранки.
«Ціни знижені».
Стала оперяться
моя кооперація.
Кріпнуть до́бра.
Дуже добре.
Грудьми до вітринних книжкових груд.
Прізвище моє в поетичній рубриці.
Радію я – оце мій труд
вливається в труд моїй республіці.
Пил збили
шини губаті, –
в моїм автомобілі
мої депутати.
В червону будову
на раду-розмову.
Сидіть, веселі, раді,
в моїй московській раді.
Рожеві лиця.
Красивий жест.
Моя міліція
мене стереже.
Жезлом покаже, –
іди хоробро.
Піду, а як же? –
Дуже добре.
Небо видноколом.
Світлий обрис.
Не було ніколи
отак добре!
Хмар болото
перепливли пілоти.
Це пілоти мої.
Став я, очі вперши.
Всиплять, як підуть в бої,
по число по перше.
В газету очі:
за віденців радість.
Буржуям досхо́чу
надають по заду.
Палять суд.
Зер гут!
Іде пожар,
помсти образ.
Прокурори дрижать.
Як добре!
Рябить передовиця –
лякати пробують.
Щоб їм подавиться!
Загрози? Добре.
Полки у путь –
бачу я – йдуть.
Барабану в боки
б’ють війська.
Широкі кроки,
постава струнка.
Гарматники, дозорці, –
ідуть червонозорці.
Пристосував до маршу
такт ноги:
во- ро- ги ваші –
мої во- ро- ги.
Лізуть? Добре.
Зламаємо горб їм.
Димовий дих тяг
аж до хмар таки.
Пих-дих, пих- тять
мої фабрики.
Паши, машино з криці, –
повік щоб не змовкла, –
побільше ситцю
моїм комсомолкам.
Вітер подув
у сусіднім саду.
Па- хо- щів до́бір.
Як доб- ре!
За містом – поля.
В полях отих – села.
Там – сила селян,
бородатих, веселих.
Сидять хитрозорі,
і кожен – хитріш:
землю пооре,
напише вірш.
Що не хутір, –
знайома путь, –
тут, щодоби,
сіють, печуть
мені хліби.
Доять, важать,
ловлять рибку.
Республіка наша
будується швидко.
Інші країни літні.
Історія – паща гроба.
А моя – підліток спритний, –
твори, вигадуй, пробуй!
Радість пре. Попросіть-но – дай нам?!
Життя прекрасне і надзвичайне.
Літ до ста рости
нам без старості.
Літ за сто рости
в нас бадьорості.
Славте, молот і спів,
землю молодощів.