Час про Леніна вже розповідь почать.
Та не через те, що горя більш немає,
час тому, що вже різка печаль
стала болем, усвідомленим до краю.
Часе, гасла ленінські – розвихри знову їх!
І чи нам текти слізливою калюжею?
Ленін і сьогодні живіший з всіх живих.
Розум пащ, і сила, й зброя дужа.

I

Люди – човники. Поки наші
проживем довгі роки,
немало різних брудних черепашок
начіпляється нам на боки.
А потім, пробивши бурю шалену,
сядеш, щоб сонце впритул,
і зчищаєш водоростей бороду зелену
і медуз рожеву слизоту.
Я себе під Леніним чищу,
щоб плисти в революцію дальше.
Я боюся рядків цих тисячі,
як хлопчиськом боїшся фальшу.
Розсяють німби головою,
я тривожусь, не закрили щоб
справжній, людський, з мудрістю простою,
Ленінський великий лоб.
Я боюся, щоб паради й мавзолеї,
поклонінь встановлений статут
не втопили б у нудотному єлеї
Ленінову простоту.
Я тремчу за нього, як за власну душу,
щоб не обцукерили медком солодкуватим.
Мій мандат – обов’язок, і я писати мушу
за оцим мандатом.

Вся Москва.
Весь грунт промерзлий гуду повен.
Біля вогнищ обморожені ще з ночі.
Що зробив він? Звідки він і хто він?
Защо отака людині почесть?
Слово тягнучи із пам’яті за словом,
не скажу я жодному – на місце сядь.
Бідну має світ майстерню мови!
Де потрібне слово взять?!
Сім днів у нас,
дванадцять годин – і досить.
Прожив і вмирати час:
смерть пробачень не просить.
Коли ж тих годин трохи,
календарна мірка скупа,
ми говорим – «епоха»,
ми говорим – «доба».
Ми спим вночі,
вдень робимо вчинки.
Воду, як товкачі,
в ступі товчем щохвилинки.
Коли ж передбачив на крок
події в борні шаленій,
ми говорим – «пророк»,
ми говоримо – «геній».
Претензії в нас дрібні,
не лізем, куди не треба, –
подобаємось своїй жоні,
і вже вдоволені з себе.
Коли ж, духом і тілом один,
суне, до нас не схожий,
ліпимо – «царствений чин»,
дивуємось – «дар божий».
Скажуть так, – і вийшло ні розумно, ані тупо.
Мов дими, повисять і спливуть слова.
Нічого не виколупаєш із таких шкарлупок.
Не відчує їх рука, ні голова.
Як же Леніна до цих прикласти мірок!
Бачив кожен, кожен пам’ята,
як, не зачепившись об одвірок,
в двері входила «доба» ота.
І невже на Леніна схоже:
«вождь ласкою божою»?
Був би царственим він, а чи богоданим,
я б себе у гніві не беріг.
Я пішов би вперекір пошанам,
юрбам став би впоперек доріг.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Та карбує крок Дзержинський біля гроба,
і Чека могла б зійти сьогодні з чат.
Крізь мільйон очей, і крізь мої в жалобі,
лиш бурульки сліз, зморожені, блищать.
Не нова – казенна шана богу.
Ні! Кривався справжнім болем,
серце, в день оцей!
Ми ховаємо найбільш земного
з-між усіх, що на землі жили, людей.
Він земний, але не з тих, хто оком
у своє впирається корито.
Осягнувши землю поглядом широким,
бачив те він, що часо́м закрито.
Він, як ви, як я, – скажу вам щиро,
лиш навкруг його очей якраз
мислі більш за наше морщать шкіру
і твердіш насмішкуваті губи, ніж у нас.
Не сатрапська твердість,
що тріумфаторською коляскою,
віжки смикнувши, тебе зім’яти лізе.
Другові милішав він людською ласкою,
ворогові був твердіший від заліза.
Знав він слабкості, відомі з давніх пір,
як і ми, перемагав він хворість.
От мені – більярд, скажімо, гострить зір,
шахи він любив, – вождям вони на користь.
І, від шахів переходячи до ворога натурою,
в люди вивівши вчорашніх пішаків,
він їх робітничою людською диктатурою
над турою капіталу становив.
Дороге йому і нам завжди те саме.
Чом же, стоячи на віддалі од нього, –
за його дихання, в радісній нестямі,
я б не пожалів життя самого?
Та не я лише! Чи ж я за інших ліпший?!
Навіть не гукай, озвись разок –
хто із сіл, із шкіри, з шахт найглибших
не ступне на крок?!
В хитавиці – мов біди й вина хильнув чарчинку, –
підсвідомо від трамваїв хоронюсь в заметі.
Хто тепер оплакав би мою смертнику
в траурі безмежної цієї смерті!
З прапорами йдуть, і так, Неначе
кочовою знов Росія стала.
Чом дрижить, чому від горя плаче
наскрізь сходжена Колонна зала?
Телеграф захрип від траурного гуду.
З прапориних вій сльозою висне сніг.
Що зробив він? Хто він? Звідки буде
цей найлюдяніший з-між усіх?
Коротке і по останній день нам
все відоме життя Ульянова.
Але довге життя товариша Леніна
треба писать та описувать заново.
З далі давньої, років за двісті,
вже про Леніна надходять перші вісті.
Чуєте, як вічність розкололась –
це залізний чути у віках
прадіда Гужонового голос –
першого паровика?
Капітал його величність,
некоронований, невінчаний,
оголошує перемогу
над селянською мугирівщиною.
Го́род громадив, гріб у торбу,
гарбав у пуза кас,
а при верстатах худий, крутогорбий
став робітничий клас.
І загрожував уже, підвівши труби в небо:
– З нас торуєте до злота шлях єдиний.
Ми народим, прийде коли-небудь
той каратель, месник той, борець, людина! –
І змішалися вже дими й хмари,
мов солдати у полку однім.
Небо вкрилося подвійним шаром –
хмару забиває дим.
Крам росте, а злидарі – з-під низу.
Директор, лисий чорт,
клацнув рахівницею, буркнув: «Криза!»
і вивісив слово: «Рощот».
Ласощі вкрило крапками мушиними,
хліб прогнивав по зерносховищах,
а в Єлісєєвих попід вітринами
йшли безробіття голодні страховища.
У халуп у тельбухах бурчало,
і дитинячий глушило схлипик:
– Під роботу чи гвинтівку – вільних рук немало!
Де ти, меснику, що зло й наругу б випік? –
Гей, верблюд, відкриватель колоній!
Гей, колони стальних кораблів!
Марш, в пустелю ідіть, невгомонні!
Піньте вал, щоб папером білів!
Починає чорним лататись
оазисів віття рясне.
Он, поміж золотистих плантацій,
проревів замордований негр:
– У-у-у-у-у, у-у-у! Ніле мій, Ніле!
Прихлюпни і вихлюпни дні почорнілі!
Щоб чорніш були, аніж я вві сні,
щоб пожежа за кров цю була червоніш.
Щоб в усій оцій каві, враз скипілій,
варились пузаті – чорні та білі.
Щоб кожне здобуте слоняче ікло –
штрикало в м’ясо, в серце штрикало.
Хоч для правнуків спливи і щастя викуй,
наш захиснику, наш батьку сонцеликий.
Я вмираю, – бог смертей мене позбавив сили.
Пам’ятай закляття це, Ніле, мій Ніле! –
В снігах Росії, в марі Патагонії
час розставив верстати потогонні.
При Іва́нові при Вознесенську вже камінні туші
піднімають вигуки частушок:
«Гей, заводе, мій заводе,
в жовте мазаний,
час новітнього виводить
Стеньку Разіна».
Онуки запитають: – Що таке капіталіст?
Як діти тепер: – Що таке г-о-р-о-д-о-в-и-й?
Пишу для онуків на повний зріст
капіталізму портрет родовий.
Капіталізм у літа молоді
був хлопчина нічого собі, діловитий:
працював, як годиться, – й не боявся тоді
в роботі маніжку свою забруднити.
Костюм феодальний йому тісний!
Ліз – сьогоднішніх міг би обставить.
Капіталізм революціями своєї весни
розцвів, підспівуючи «Марсельєзу» навіть.
Машину він задумав і видумав.
В жертву їй – людей!
Сам він у всесвіті видимо-невидимо
робітничих наплодив дітей.
Він царства зжував, набираючись сил,
з коронами зжер та з орлами.
Погладшав, як біблейська корова чи віл,
облизується. Язик – парламент.
З часом послабшала м’язова сталь,
він пузо нагуляв і розпух,
і сам незабаром такісіньким став,
як і його гросбух.
Палац чудесний примусив вирости.
Художник – не один! – по стінах поповзав.
Стеля рококова, підлога ампіриста,
стінки – Людовіка XIV Каторза.
Навколо з обличчям, якому годиться
піти й на гузна, й на лиця,
задолиця поліція.
Байдужий, глухий він до фарб і пісень,
мов у лузі до квітів корова.
Етика, естетика, безліч інших теревень –
наймички: служи і – ні слова!
І пекло, і рай він у власність дістав –
розпродує старухам
дірки від цвяхів господня хреста
і пера з хвоста святого духа.
Нарешті й себе переріс уже –
за нього працює раб.
А він, жеручи та сплячи лише,
найбільшим стає з незграб.
Розпух і вмостився в історії на путі,
як в ліжко двоспальне, в світ.
Його не об’їхати, не обійти,
і вихід один – динаміт!
Знаю, лірик скривиться гірко,
критик за лозину – охопить злість така:
– А де ж душа? А де ж лірика?
Риторика ж це! Сама публіцистика!! –
Капіталізм – нетендітне слово,
в «соловейкові» значно більше краси,
та я ще до нього звертатимусь знову.
Рядок агітаторським гаслом знеси!
Про це і про те напишу без прикраси, –
та лясам любовним не місце в бою.
Усю я тобі, атакуючий класе,
дзвінку свою силу співця віддаю.
Пролетаріат – для тих незграбно і вузько,
хто кінець в комунізмі вбачає свій.
Для нас же це слово – могутня музика,
що може і мертвих підводити в бій.

Поверхи уже проймає дрож,
клич підвалів їх трясе також.
– Прорвемося ми в небес розкриту синь.
Пройдемо крізь кам’яний колодязь.
Буде: з нар цих робітничий син –
пролетаріатоводець. –
Їм земної кулі вже замало,
і руку розпещену тягне уже
гладка і дебела туша капіталу,
щоб ухопити горло чуже.
Іде, залізом клацає сила.
– Убивайте! Затісно буржуям грубезним! –
Кожне село – мов братерська могила,
міста́ – заводи протезні.
Скінчилося. Столи приготували чайні.
Пирогом звитяга на столі.
Слухайте могил чревовіщання,
кастаньєти костурів!
– Знов надивитесь на нас в грозі воєнній досить.
Не пробачить час провину цю страшну.
Він сквитається, він прийде й оголосить
вам і вашинській війні війну! –
На землі зростають сліз озера,
мокне світ в кривавому потопі.
І хилилися самітні фантазери
над розв’язанням немислимих утопій.
Об життя лоби розбили філантропи.
Чи шляхи мільйонам – філантропів тропи?
І уже безсилий сам капіталіст,
так його машина розмахалась, –
лад його несе, немов пожовклий лист,
криз і страйків карколомний хаос.
В чий гаман течем ми золотою лавою?
Нарікати на кого, з ким верстати путь? –
Клас мільйоноглавий
зір напружує – себе збагнуть.

Часи епоху капіталу крали,
Прожекторів потьмарюючи жаркість.
Час народив брата Карла –
старший Ленінів брат, Маркс.
Маркс! В очах встає сивина, рамою облямована.
Яке далеке життя його від таких малювань!
Людям видиться в мармур замурований,
в гіпсі захололий бородань.
Та коли революційною тропкою
замірялися робітники на перший крок,
о, якою неймовірною топкою
запалив Маркс пломінь серця і думок!
Ніби сам в заводі кожнім стоячи на варті,
кожну працю розмозолюючи самотужки,
тих, хто грабували додаткову вартість,
на гарячому спіймав, немов злодюжку.
Де, тремтівши тільцем, не зводили чола свої
вгору навіть до пупа біржовика, –
битись Маркс повів війною класовою
з золотим тельцем, що виріс на бика.
Нам здавалось – в комунізмові затони
тільки хвиля випадку закрутить нас сама.
Маркс розкрив історії закони,
пролетаріат поставив до керма.
Книги Марксові – не гранки літер строгі,
не сухі колонки цифр чи слів, –
Маркс поставив робітника на ноги
і, стрункіш від цифр, колонами повів.
Вів і говорив: – Борітесь так-то:
діло – ось коректа для думок твоїх.
Прийде, прийде він, великий практик,
поведе полями битв, а не полями книг! –
Жорном думи мелючи останнє
і рукою дописуючи восковою,
бачив Маркс зорю Жовтневого повстання,
стяг комуни над червоною Москвою.

Достигали, стигли дні, мов дині,
із хлоп’яти ріс і виріс пролетаріат.
Прямовисні капіталові твердині
розмиває валом, б’є підряд.
У років якихось там на грані
скільки гроз гуде при наростанні.
І завершується повстанням гніву наростання, –
наростають революції за спалахом повстання.
Люто й озвіріло буржуй господарив.
Тьєрами розтерзані, з болем і журбою,
тіні прадідів, паризьких комунарів,
стогнуть і тепер паризькою стіною:
– Слухайте, товариші! Брати, глядіте!
Горе поодинчим! Вчітеся на нас!
Разом всі плюндруйте! Партією бийте!
Кулаком одним зберіть робочий клас! –
Скажуть: «Ми вожді», а справді – човгунами.
За словами шкуру вгледіти зумій!
Буде вождь такий, що і в дрібницях з нами –
наче рейка – рівний, наче хліб – простий.
Виром класів, мов і вір, неначе вся
на карбованцях коліс, земля котилася.
В протиріччях капітал їжачився,
ріс, міцнів – багнетами в потилиці.
Привид комунізму по Європі блискав, –
то зникав, то знов з’являвся на арені.
Саме через все це в глушині Сімбірська
народивсь звичайний хлопчик Ленін.

II

Я знав робітника. Він був неписьменний
Навіть сіль абетки не розжував.
Але він чув, як говорив Ленін,
і він – все знав.
Я чув розповідь селянина-сибірця.
Відняли, відстояли гвинтівками
і раєм зробили оселі вчорашні.
Вони не читали й не чули Леніна,
та це були ленінці справжні.
Я бачив гори – на них і кущ не ріс.
Тільки хмари упали на скелясте тло.
І на сотню верст у єдиного горця
лахміття ленінським значком цвіло.
Скажуть, про шпильки турбота все це.
Кокетуючи, в одежу їх заколює дівча.
Та не шпильку вколото – сорочку палить серце,
сповнене любові до Ілліча.
Цього не з’ясуєш
церковними слов’янськими крюками,
і не бог йому звелів – обранцем будь!
Кроком людським, робітничими руками,
головою власною пройшов він всю цю путь.

Зверху кинь на Росію зір –
розсинілась річками, немов оно
батогами бив її бузувір,
мов нагайками спину шматовано.
Та синіш від річок навесні
синяки на Русі кріпосній.
На Росію очима кинь,
і повсюди, куди не глянь,
у небесну впинаються синь
рудні, каторги – море страждань.
Та від каторг гіркіша була
по цехах заводських кабала.
Інші землі є за видноколом,
більш багаті і визначні,
та землі з більш болючим болем
не доводилось бачить мені.
Та не кожен удар зітреш зі щоки.
Крик міцнішав:
– Вставайте за землю і волю ви! –
І беруться бунтівники-
одиночки за бомбу і за рево́львер.
Добре в царя загнати обойму!
А що – як тільки пил за колесом звиса?!
Підготовником царевбивства був спійманий
брат Ульянова, народоволець Олександр.
Одного вб’єш, а другий вже, як вовк,
ще лютіш за попередніх настовбурчивсь.
І Ульянов Олександр на шибениці змовк
тисячним із шліссельбуржців.
І в сімнадцять літ, мов клятву братній крові,
слово дав йому Ілліч своє тверде:
– Брате, ми тобі на зміну йти готові,
переможемо, та шлях нас інший поведе! –
Глянь на пам’ятники –
чи героїв пізнає народ в них?
Стане гоголем, а ти вінком його велич.
Не такий – щоденний, робітничий подвиг
на плече звалив собі Ілліч.
Він разом вчить у кузнечній пельці,
як бути, щоб зросла платня на п’ятак.
Що робити, коли майстер б’ється.
За чай воювати з хазяїном як.
А метою ж – не дрібничка пуста;
переміг – і дарма ж
не спиняйся у позі героя.
Соціалізм – мета.
Капіталізм – ворог наш.
Не віник – гвинтівка зброя.
Він сотні разів те саме веде,
забиває у вуха кругом,
а взавтра руку в руку вкладе
тим, що зрозуміли, двом.
Учора – чотири, сьогодні – чотириста.
Ховаємось, а завтра ударим відкрито,
і ці чотириста в тисячі виростуть.
Піднімем повстання трудящих світу.

Ми уже не нижчі за травицю,
гнів трудящих гусне, ніби туча.
Ріже книг вождевих блискавиця,
прокламацій сипле град кипучий.
Бився об Леніна темний клас,
плинув від нього просвітлений,
і разом з класом і силою мас
міць Іллічева квітла.
І вже бувальщиною стає в ті дні
те, в чому Ленін ще юним клявся:
– Ми не одиночки, ми – союз борні
за визволення робітничого класу. –
Ленінізм все далі множить зусилля
вшир учнями Іллічевої вивірки.
Кров’ю вписано героїзм підпілля
в пил, в болото нескінченної Володимирки.
Нині вихриться всесвітня куля нами.
Навіть ми хоч би й в кремлівських кріслах, –
для скількох із-за декретів кайданами
Нерчинськ враз роздзвонюється в мислях!
Путь пташину хочу вам згадати.
За мурами – трамваїв електрична рись.
Хто із вас тюремні ржаві грати
не розхитував і не гриз?!
Лоб розбий об стінку, непокірний, –
за тобою змили камеру і замели.
«Служив ти недовго, та вірно
на благо своєї землі».
У якім засланні Іллічу полюбилась
пісні цієї траурна сила?
Говорили – в мужичка своя дорога,
немудрящий заведе соціалізм собі в село.
Ні, і Русь від димарів стає сторога.
Місто бородою диму обросло.
Не попросять в рай – заходь спочити, –
через труп буржуазії комунізму крок.
Ста селянським мільйонам
пролетаріат – учитель.
Ленін – пролетаріату ватажок.
Понаобіцяє ліберал або есерик швидко,
до робочих ший охочий з-поміж фраз, –
Ленін фразочки пообдирає геть до нитки,
щоб із книг
дворянським голячком з’явився враз.
І нам уже не доладно скроєні
балачки про свободу і що люди браття, –
ми в марксовому всеозброєнні
одна на світі більшовицька партія.
Америку перетинаєш в експреснім купе,
ідеш Чухломою – тебе
наскрізь просяває тепер РКП,
і в дужках малесеньке «б».
Тепер на Марсів полює Пулково,
перебираючи в небесній скрині.
Та світові ця невеличка буква
в стократ червоніша, яскравіша нині.
Звичайним стає найважливіше слово, –
стає схожим до шматки, нічого не вартої.
Я хочу засяяти змусити знову
найвеличніше слово – ПАРТІЯ.
Одиниця! Кому вона і нащо?!
Голос одиниці тонший від писку.
Хто його почує? Дружина хіба що!
Та й то – коли не на базарі, а близько.
Партія – це урагану єдиний гнів,
з голосів спресований, тонких і непомітних.
Від нього лопаються фортеці ворогів,
як ушні перетинки від громів динамітних.
Гине людина, одна – сліпа.
Біда одинакові, один не воїн, –
кожен дужий для нього пан,
і навіть кволенькі, якщо двоє.
А як в партію скупчились маленьких верстви, –
здавайся, враже, ковтай переляк!
Партія – рука мільйоноперста,
стиснута в один нищівний кулак.
Одинак – дурниця, ноль без гачка,
одне – якщо воно і дуже бідове –
не підніме звичайного
п’ятивершкового дрючка,
тим більше п’ятиповерхової будови.
Партія – мільйонів могутні плечі,
притиснуті одне до одного якнайближче.
Партією в небо зметнем будови молодечі,
одне одного підтримавши і піднісши.
Партія – хребет робітничого класу.
Партія – безсмертя нашої справи.
Партія – єдине, що мене не зрадить.
Сьогодні прикажчик,
а завтра царства стираю з карти я.
Мозок класу, справа класу, сила класу,
слава класу – ось що таке партія.
Партія і Ленін близнята-браття, –
чиє для історії цінніше наймення?
Ми говоримо – Ленін, а розуміємо – партія,
ми говоримо – партія, а розуміємо – Ленін.
Ще горою короновані глави,
та буржуї чорніють, мов граки на ріллі,
а вже горіння робітничої лави
по кратеру партії рветься з землі.
Дев’яте січня. З Гапоном покінчено.
Падаємо, скошені в гарматній грозі ми.
Брехні про ласку про царську розвінчано
з різнею Мукденською, з тріском Цусіми.
Досить! Не віримо розмовам стороннім!
Стяг над повсталою Прєснею виситься.
Здавалося, зараз покінчимо з троном,
а там розлетиться й буржуйове крісельце.
Ілліч уже тут. П’ятий рік він провадить
весь час з робітництвом – день у день.
Він з ними на кожній стоїть барикаді –
він рух усього повстання веде.
Та звісточка раптом, лукава на подив, –
«свобода». У лацканах бантики ніжні.
Цар з маніфестиком на ганок виходив.
А після «свободи» медового тижня
промови, банти і співанки плавні
гарматний рев покриває басом –
по крові трудящих рушив у плавання
царів адмірал, каратель Дубасов.
Плюньмо в обличчя білякам, що завше
скиглять про звірства Чека!
Дивіться, як тут, за лікті зв’язавши,
робітників до смерті сікли по щоках.

Звіріла реакція. Шаліли карателі.
А інтелігентики всюди паскудили.
Замкнулися в норах богошукателі, –
ладаном курять на боже опудало.
Сам заскиглив товариш Плеханов:
– Скільки-то крові пущено, братці!
Ваша провина! Вчинили погано!
Нічого марно за зброю братися. –
Ленін у скиглення це хлипкувате
врізав голос бадьорий, дзвенючий:
– Ні, нам до зброї треба ставати,
але енергійніше і рішучіш.
Я бачу нові повстання і війни.
Підніметься знов робітничий клас,
не захист – а напад постійний
стати повинен гаслом мас. –
І року цього кривава згубня,
і рани оці в робітничому стані
здадуться нам школою першого ступеня
в майбутній грозі буревого повстання.
І Ленін знову іде в вигнання
і знов нас готує в рішучу битву.
Він учить і сам вбирає знання,
він партію знову гуртує розбиту.
Поглянь – страйкує за заводом завод,
ще – й до повстання зумієш підняться ти.
Та от –
з-між років підводиться
страшний чотирнадцятий.
Так пишуть – цигарку солдат закрутить
та й ну балакати про походи древні, –
та цю м’ясорубку, всесвітню й люту,
до якої рівняти Полтави чи Плевни?!
Імперіалізм в повному оголінні –
пузо назовні і штучні зуби,
і море крові йому по коліна –
шматує країни в пожежі згуби.
Круг нього всі його лизоблюди –
патріоти – пристосувалися Вови –
пишуть, вимивши руки, іуди:
– Воюй, робітництво, до останньої крові! –
Земля – в уламках, як в брухті старому,
а в ньому людське дрантя і рваль.
Посеред усього божевільного дому
тверезий піднісся лише Ціммервальд.
Звідси з друзями Ленін, як з вежі,
звівся над світом і звихрив над –
мислі, яскравіші від усякої пожежі,
голос, гучніший від усіх канонад.
Звідти – мільйони канонадою нині,
стотисячношабельної кінноти крик,
звідси проти і шабе́ль, і стрілянини, –
вилицюватий і лисий один чоловік.
– Солдати! Буржуй вас і зрадив, і спродав,
він шле вас до турків, за Верден, на Двіну.
Годі! Перетворимо війну народів
на громадянську війну!
Годі розгромів, смертей і руїн:
нації – не винні ні в чому вони.
Проти буржуазії всіх країн
піднімемо стяг громадянської війни! –
Думалося: зразу гармата-пічка
чмихне вогнем і гниллю висвище, –
спробуй пошукати потім чоловічка,
спробуй пригадати його прізвище.
Горлянками гармат, що сичать і завивають,
кричать: – На коліна! – країни шалені.
Доскублися, і жодних переможців немає, –
один переміг товариш Ленін!
Імперіалізму сило!
У нас терпець увірвався ангельський.
Тебе повстала Росія зломила
від Тавріза і до Архангельська.
Імперія – це тобі не курка!
Дзьобастий орел, двоголові власті.
А ми, як досмоктаного недокурка,
просто сплюнули їх династію.
Величезний, покритий кривавою ржею,
народ, голодний та голоштанний,
за Радами піде, чи буде буржую
тягати, як досі, з вогню каштани?
– Росія у бурі, у грозах вона вся,
народ ярмо уже скинув із пліч, –
читав у газетах, тремтів, хвилювався
в далекій Швейцарії Володимир Ілліч.
Чи з клаптів газетних прознаєш багато?
На аероплані рвонути б увись,
туди, повсталим робітникам помагати, –
одне бажання, єдина мисль.
Поїхав, покірний партійній волі,
в вагоні німецькому, німецька пломба.
О, якби знав тоді Гогенцоллерн,
що Ленін – і в їхню монархію бомба!
Пітерці все ще від спільної радості
співали пісень, цілувались, мов діти.
Та Невський в стрічках, у легенькій парадності
уже починав генеральством кишіти.
За кроком крок – і дійдуть до крапки,
дійдуть і до поліцейського свисту.
Стали показувать з пухнастої лапки
гострий кігтик капіталісти.
Спочатку дрібне – на зразок малюків.
А потім доросліші – від шпротів до кілечки.
А потім Дарданелльський, в дівоцтві Мілюков,
за ним пре Михасик – від трону на стілечки!
Прем’єр – не влада: вишивка гладдю!
Це тобі не брутальний нарком.
Просто дівчина – іди та гладь її!
Істерики влаштовує, співає тенорком.
Ще не перепало нам і росинки
від тих самісіньких «лютневих свобод»,
а в оборонців уже лозинки –
«Марш, марш, на фронт, робочий народ».
І на закінчення пейзажа вправненького –
гурт, що зраджувати постійно звик,
навкруг сторожа́ми есери та Савінкови,
і вченим котом – меншовик.
І в місто, що вже запливало салом,
раптом звідти, аж з-за Неви,
з Фінляндського вокзалу
по Виборгській загуркотів броньовик.
І знову вітер у свіжій напрузі
революції шквали звихрив валами.
Литейний залили кепки і блузи:
«Хай живе Ленін! Ленін із нами!»
– Товариші! – і над головами тієї ж миті
Ленін ведучу руку виставив. –
– Скиньмо есдецтва старезне лахміття!
Геть владу угодовців та капіталістів!
Ми – голос волі низу,
робітничого низу усіх країн.
Хай живе партія, що будує комунізм,
за владу радянську вперед, як один! –
Вперше перед натовпом очманілим,
поряд, перед тобою, скрізь,
встало звичайним творимим ділом
недосяжне слово – «соціалізм».
Тут же, поряд, у фабричних хащах,
сяючи обрієм, що для всіх заяснів,
звелася завтрашня комуна трудящих –
без пролетаря, без буржуя, без рабів і панів.
На мотузки угодовські, що нас в’язали,
слова Іллічеві – ударами сокир.
І промову спиняли реву обвали:
«Правильно, Ленін! Веди, проводир!»
Дім Кшесинської, за ногодри́гання
подарований, нині – робітнича блу́зня.
Сюди йдуть фабричні великими здвигами,
тут гартуються в ленінській кузні.
«їж ананаси, рябчиків жуй,
день твій останній надходить, буржуй».
Дістанемо тих, хто в хазяйському кріслі, –
як живете й жуєте наостанку?
Приміряючись, у липні помацали звислі
черева та горлянки.
Буржуйові ікла вищирились разом:
– Раб збунтувався! Канчуками, у кров його! –
І ручку Керенського водять наказом –
на мушку Леніна! В «Хрести» Зінов’єва!
І партія – знов у підпілля іде.
Ілліч на Разліві, Ілліч у Фінляндії.
Та ні на горищі, ні в полі – ніде
не взяти вождя озвірілій банді їх.
Леніна не видно, але придивись:
по тому, робота іде яка,
відчувається керуюча Ленінова мисль,
почувається Ленінова ведуча рука.
Слова Іллічеві ділом величним
зростають, упавши на родючий лан,
і поряд уже з плечем робітничим
плечі мільйонів селян.
І коли залишилось на барикади вийти,
тиждень накреслить і день рішить,
Ленін сам з’явився в Пітер:
– Досить воловодити, товариші! –
Гніт капіталу, лють між народами,
інтервенція хижа, війна і розор її, –
буде! – здадуться не більші від родимки
на тілі бабусі – древньої історії.
І звідти озирнувшись, щоб дні ці узріть,
голову Леніна побачиш попервах.
Це від рабства десяти тисячоліть
до віків комуни осяйний перевал.
Минуть роки сьогоднішніх тягот,
літом комуни зігріє літа, –
побачиш, як щастя солодкістю ягід
на квітах жовтневих червоно зроста.
і в тих, що читатимуть стерті – ледь видко –
ленінські декрети на зжовклих папірцях,
виступлять сльози, виключені з ужитку,
і кров хвилюванням заб’ється в серцях.
Коли я підсумовую прожите нами
і риюся в днях – найясніший де,
я завжди згадую одне й те саме –
двадцять п’ятого, перший день.
Багнетами блискає простір навкольний,
матроси бомбами бавляться в кутках.
Від гуду тремтить розхвильований Смольний.
Внизу кулеметники в патронних стрічках.
– Вас викликає товариш Сталін.
Праворуч третя, він там. –
– Товариші, не зупинятись! Чому стали?
В броньовики і на поштамт! –
– За наказом товариша Троцького! –
– Єсть! – повернувся і зник з коридору,
і тільки на стрічці у флотського
під лампою сяйнуло – «Аврора».
Хто мчав з наказом, хто клацав затвором ще,
Хто спірне вирішував в гурті численнім.
Сюди з того кінця коридорища
бочком пішов непомітний Ленін.
З портретів ще був невідомий нікому.
І, ним уже поведені в битви,
солдати штовхалися й крили при цьому
один одного гостріше від бритви.
І в цю довгождану, стальну хуртовину
Ілліч, неначебто заспаний трошки,
ступив, заклавши руки за спину
і очі втопивши, заховані в зморшки.
В якогось кошлатого хлопця в обмотках
він око несхибне націлив ураз,
так, ніби серце з-під слів вимотував,
так, ніби душу тягнув з-під фраз.
І знав я: нема таємниці для нього,
і оком оцим напевно виловиться –
і зойк селянський, і фронту стогін,
і воля нобельця, і воля путиловця.
Він в мозку утримував губерній сотні,
вміщав міліарди майбутніх повстанців,
він світ за ніч осягав у турботі,
а вранці –
– Всім! Всім! – Солдатам
фронтів, від крові п’яних,
рабам усякого роду,
в рабство багатієві проданим –
Влада радам!
Земля селянам!
Мир народам!
Хліб голодним! –
Буржуї прочитали – заждіте, виловимо, –
рачкують на пузиках, домовляючись де з ким, –
покажуть, гляди, їм Духонін з Корніловим,
гляди, надають їм Гучков з Керенським.

Та фронт полонило декретом без бою,
ним села й міста залило, мов рікою,
і навіть в серцях неписьменних – сліди.
І їм показали, не нам із тобою,
які бувають на світі «гляди».
Переходила, єднала вкупу,
в серцях вибухала думка одна:
«Мир халупам,
палацам війна, війна, війна!»
Билися в кожному заводі й цеху,
горохом витрушували з міст, а вглиб
похід жовтневий, як віхи на шляху,
залишав пожарища дворянських садиб.
Земля – підстілка під їх батожищами,
і раптом у торбу її, як хлібину,
з річками й полями, з горбами найвищими
підняв селянин зашкарублий на спину.
Манжетщик в пенсне злобо́ю похаркав,
поповз туди, де царства іржаві.
Іди – не вертайся! Ми й куховарку
кожну вивчимо керувати державою!
Жили ми поки́ що виробом ротацій.
В німецьких окопах вслухалися люди:
– Кінчати пора! Виходьте брататися! –
І фронт розповзався в теплушках повсюди.
Цю течу яким загородите побитом?
Здавалося – човник наш хилиться, тоне –
Вільгельм, за Миколу острогіший чоботом,
країні Радянській зітре кордони.
Пішли есери в плащах незастібаних
ловити лякливих в своє словохіття,
безглуздою шпагою кожен хотів із них
красиво протнути залізні страхіття!
– Ні з місця! – Ілліч їм, півникуватим. –
Хай партія звалить вантаж на нас.
Передишку паскудного Бреста не втратим.
Програємо – простір, а виграєм – час. –
Щоб нам не подохнути в цю передишку,
щоб знав – затямлять удари мої, –
не в муштрі себе, а свідомістю вишколи,
шикуйся в шереги Червоної Армії.
Історики з гідрою вирвуть плакати
– чи ця от гідра була, чи ні? –
А нам довелося цю гідру пізнати
в її натуральній величині.
«В бій ми сміливо йдем,
в бій за радвладу,
і в боротьбі помрем
за це ми радо!»
Денікін іде. Денікіна викинуть,
притулок зруйнований знову зведуть.
Тут Врангель уже на зміну Денікіну.
А скинуть барона – Колчак уже тут.
Ми жерли кору, ночівля – де можна,
та йшли, зореносного війська сини,
і в кожному – Ленін, він дбає про кожного
на фронті в тисячі верст довжини.
Одинадцять тисяч верстов дугою
а скільки уздовж та впоперек їх!
І жоден будинок не здається без бою –
за кожним парканом ворог заліг.
Есер з монархістом чатують безсонно –
де жалять гадюче, де рубають з плеча.
Ти знаєш путь на завод Міхельсона?
Знайдеш по крові із ран Ілліча.
Есер поціляє невправно всюди –
другим кінцем собі ж таки в лоб.
Та страшніша від бомб і від куль у груди
облога голоду, облога хвороб.
Погляньте – кружляють над крихтами мушки,
з нас кожен за них голодніший був, –
простоювали в чеканні восьмушки
на вулиці морозній цілу добу.
Садовіть чи труїть, – ви це робите марно –
завод – за картоплю, чи просто – за гичку.
І десятикорпусний чавуноливарний
пихкав, виробляючи запальнички.
А у куркулів і пампушки й сало.
У них розрахунок простенький:
закопали пшеницю та в землю сховали
миколаївки і керенки.
Ми знаємо – голод воює дошкулисто,
тут затиск потрібний, не ласка з принадкою,
і Ленін встає воювати з куркульством
і продзагонами і продрозкладкою.
Хіба у час такий слово «демократ»
набреде голівці дурній чи понурій?!
Якщо бити, то так, щоб заюшивсь стократ;
ключ перемоги – в залізній диктатурі.

Ми перемогли, хоч світить борт дірою:
машина спинилась, обшивка – лахміття.
Клапті шпалер! Уламки горою!
Залийте, підіть-но! Змити зумійте!
Де порт? Маяки поламались в порту,
хилимось – щогла січе океан!
Нас перекине – на правому борту
в сто мільйонів вантаж селян.
Ворог радіє, захлинається в слині,
та так тільки Ленін умів робить, –
він враз повернув кермове управління
раптово на двадцять румбів убік.
І тиша настала – аж навіть тисне! –
хліб на пристань вивозить степ.
– Купівля – – продаж – на вивісках написано,
– неп.
Примружився Ленін: – В ремонт, поки тихо,
аршинові вчись, не навчишся, – біда. –
Ми звикли до бурі, а тут, як на лихо,
команду наморену берег гойда.
Глибоку означив Ілліч нам затоку
і визначив точку змички-причалу.
І плавно в мир, будівництву в доки
Радянських республік огромина стала.
І Ленін залізо чи дерево не́сти
заходився сам, щоб лагодить діри.
Кооперативи, крамниці, трести,
мов сталь листову, піднімав і мірив.
І знову ми бачимо – Ленін штурман,
огні на бортах осявають дорогу.
Тепер від абордажів і штурму
ми перейдемо до трудової облоги.
Ми відійшли в найзручнішу хвилину.
Хто розіклався, – тих шторм загребе!
Відступ закінчено! Вперед без зупину!
Команду на борт, РКП!
Комуна – століття, озирнутись не встигнеш –
і непчик – чи видко його вдалині ще?
– Ми рушимо в сто раз повільніш,
але в мільйон твердіш і міцніше. –
Під цією дрібнобуржуазною стихією
ще коливається мертвий зиб,
але тихі хмари дере веремією
уже наростання світової грози.
Ворог змінює ворога, що сили виснажив,
та буде – змінимо світу лице,
– але це уже проробляти корисніше,
ніж писати про це. –
Тепер, коли п’єте і коли їсте,
чи на спільний завод поспішаємо в ногу:
пролетаріат – переможець, ми знаємо те,
і Ленін – організатор перемоги.
Від Комінтерну до копійки цієї,
гербом на міді – на сотні років
рядки неписаної епопеї
Іллічевих переможних кроків.
Революцію, руками підперши,
один не зрушиш – зігнешся кволий.
Та Ленін між рівними був найперший
важелем розуму, силою волі.
Підводяться країни у згоді незборній –
рука Іллічева направила сте́рна:
народи – білий, кольоровий, чорний –
стають під прапор Комінтерну.
Стовпів імперіалізму непохитні колони –
буржуї п’яти частин світу,
ввічливо знімаючи циліндри й корони,
посилають Іллічевій республіці привіти.
Нам не страшне зусилля нічиє,
мчимо вперед паровозом труда, –
і раптом стопудова звістка – з Іллічем
удар.

III

Якби виставити в музеї
постать заплаканого більшовика,
стовбичили б в музеї роззяви біля неї.
Ще б пак – небачена дивовижа яка!
П’ятикутні зірки випікали на наших спинах
панські воєводи.
Живцем, у землю по голову,
закопували нас банди Мамонтова.
В печах паровозних спалювали нас японці,
рот заливали свинцем та оловом.
– Зречіться! – ревли, та із
горящих горлянок лише три слова:
– Хай живе комунізм! –

Крісло за кріслом, ряд в ряд,
сталь ця гартована, гнутись не звична,
в п’ятиповерховий будинок З’їзду рад
ввалювалася двадцять другого січня.
Умощувались, посміхались нестурбовано,
справ вирішували дрібноту між фраз.
Пора починати! Забарились чого вони?
Чом президія, ніби вирубана, порідшала враз?
Чом це очі червоніші від ложі?
Що з Калініним? Тримається лише...
Нещастя? Яке? Бути не може!
А що коли з ним?.. Ні! Та невже?
Стеля знизилась на залу лютим вороном.
Похилили голови – ще більш схиліть!
Люстр вогні раптово стали чорними,
розпливлися вмить.
Захлинувся дзвоник, мов закляк.
Переміг себе, підвівсь Калінін.
Не зжуєш сльози́ з лиця ніяк.
Зрадила. Блищить у бороди на клині.
В голові думок змішався плин.
Кров у скронях, клекотить у вені:
– Вчора в шість годин і п’ятдесят хвилин
помер товариш Ленін! –

Рік цей бачив більш за сто в віках.
В сум легенд увійде мить остання.
Стогони з заліза витис жах.
По більшовиках пройшло ридання.
Цей тягар! Самих себе ж виволікали волоком.
Розпитать – коли і як? – Чому таять!
З вулиць у завулки катафалком
плив Великий театр.
Радість повзе – ні з місця.
У горя ж – скажений біг.
Ні сонцю, ні сяйву не литься! –
все крізь газетне ситце
чорний засіяв сніг.
На робітника, що немало зніс,
вість накинулась. Вибухом дум.
І неначе склянку сліз
на струмент перекинув сум.
І селюк, що бачив різне,
смерті в очі дивитись умів,
тер рукою обличчя слізне,
одвертаючись від бабів.
Люди – кремінь були та й годі,
прикусилися – губ не жаліти.
Ніби діти, плакали сивобороді,
розсуворились, мов дідугани, діти.
Вітер всій землі безсонням вив,
і ніяк, повсталій, не додумать до кінця,
що труна в морозяній кімнаточці Москви
революції і сина і вітця.
Кінець, кінець, кінець. Кого
запевняти! Скло – і під склом оцим...
Це його несуть з Павелецького
містом, взятим од панства ним.
Як наскрізна рана, вулиця безкрая –
так болить і стогне так.
Тут кожен камінь Леніна знає
по тупоту перших жовтневих атак.
Тут все, що наші прапори розгорнули,
замислено ним і наказано ним.
Тут кожна вежа Леніна чула,
за ним пішла б і в вогонь, і в дим.
Тут Леніна знає трудящий кожен,
серця́ йому встелюй гілками ялин.
Він вів нас на бій, перемогу множив,
і от пролетар – володар один.
Тут кожен орач ім’я Іллічеве
у серце вписав любіш, як у святці.
Він зе́млі віддав їм в повстання Жовтневе,
що в трунах дідам закатованим сняться.
І комунари з-під площі Красної
шепочуть, здавалось: – Коханий і милий!
Живи – і не треба долі ще кращої –
сто раз вийдем битись і ляжем в могили! –
Якби пролунали слова чудотворця,
що нам замість нього вмирати сьогодні, –
і вулиці гребля навпіл розпореться –
з піснями вмирати піднімуться згодні.
Та чуда нема, і не вимріять чуда нам.
Єсть Ленін, труна, і плечі зігну́ті.
Неси і карайся смутком цим людяним –
людиною був він в усій своїй суті.
Одвіку не несли океани наші
таких вантажів, найдорожчих без краю,
як гроб, що на спинах ридань і маршів
червоний, в Будинок Спілок пропливає.
Ще в варту ставали точно черговані
гвардійці тверді Іллічевої виправки,
а люди уже прожидають, вкарбовані
в усю довжину і Тверської, і Дмитровки.
Дочки було в че́ргу не вишлеш в сімнадцятім,
по хліб не поставиш – завтра з’їм!
Та в чергу страшну цю й холодну збираться їм
не страшно з дітьми було, з хворими – всім.
Село шикувалося з містом поряд.
То мужністю туга, то стогоном видзвонить.
Парадом труда проходила в горі
земля, як життя Іллічевого підсумок.
Сонце пожовкле, косе і лакове,
зійде, промінням підніжку торкається.
Ніби, затуркані, надію оплакувать,
схиляючись в го́рі, проходять китайці.
Ночі спливали на спинах днів,
години мішавши, плутавши дати.
Так, ніби не ніч і не зорі на ній,
а плачуть над Леніним негри із Штатів.
Шкварить мороз, аж все тіло холоне,
а люди днюють у тлумі тривожнім.
Навіть од холоду бити в долоні
ніхто не зважується – незручно, не можна.
Мороз хапає і тягне, і тисне,
мов допит влаштовує нашій любові.
Вдирається в натовп. І, ніби навмисне,
з людьми за колони заходить раптово.
Східці ростуть, – як по рифах повзу.
Та ось і дихання, і спів замовкає,
і страшно ступити – прірва внизу –
чотири східці, кінця ж їм немає!
Прірва – від рабства віків незчисленних,
де знають лиш владного золота гру.
Прірва і край – це труна і Ленін,
а далі – комуна на весь виднокруг.
Що побачиш? Чоло його тільки ще.
І Надія Костянтинівна в тумані за...
Певне, в очі без сліз побачить можна більше,
та мої туманила сльоза.
Прапорів пурпурних схиляється шовк,
складаючи шану народну:
«Прощай же, товаришу, чесно пройшов
ти доблесну путь благородну».
Страшно. Очі заплющ, не дивись –
ніби ідеш по дротині проводу...
Неначе на мить наодинці лишивсь
з єдиною величезною правдою.
Щасливий я. Марші, дзвінкіш від води,
підхоплюють тіло моє, мов пір’їну.
Я знаю – віднині і назавжди
в собі збережу я оцю хвилину.
Це щастя, що я в оцій силі – частина,
що спільні навіть сльози у нас.
Не можна з’єднатись чистіше в єдине
з великим чуттям, що на ймення – клас!
І знов прапорів нахиляються крила,
щоб завтра піднятися знову в бої:
«Самі ми, наш рідний, закрили
орлинії очі твої».
Тільки б не впасти – до плеча плече,
стяги зчорнені стоять, немов алея,
на останнє прощання з Іллічем
ішли, затримуючись біля мавзолея.
Церемоніал іде – за кроком крок.
Промовляли. Хай собі говорять...
Горе, що малий хвилини строк,
не охопиш оком, хоч і поряд!
Пройдуть, і вгору глянуть тільки
на чорний круг, що з-під снігу блищить.
Як швидко стрибають на Спаській стрілки!
Останній стрибок до четвірки – за мить.
Замріть на хвилину від такої вісті!
Спинися, життя, до пори!
Хто молот підняв, хай застигне на місці.
Земле, лягай, лежи і замри!
Величну дорогу закінчено. Тиша.
Стріляли з гармати, чи з тисячі нині.
І ця стрілянина, здавалось, тихіша
за брязк мідяків в жебраковій торбині.
Розплющую зір свій убогий до болю.
Ледь-ледь не замерз я – стою й не дихну.
І куля земна в прапориному колі
в уяві встає на хвилину одну.
Іде повз труну цю похилений світ,
і ми біля неї – людей делегати,
щоб в бурі повстань і поем, і робіт
розмножить побачене і оспівати.
Та раптом іздалеку, звідти, з червоного,
до варти, в мороз, у глибінь наших душ
чийсь голос: «Кроком руш!»
Певне, й не треба такого наказу –
рідше, твердіше дихання в рядах,
тіло-тягар відриваючи разом,
крок забиваємо в площу, мов цвях.
Кожен наш прапор твердими руками
знов понад юрбою звився ввись.
Тупоту повідь, сила над нами,
ширячись, вихриться світові в мисль.
Спільна мисль, зланцюжена, з’єднана,
робітництва, селянства, солдатів-рубак:
– Важко буде країні без Леніна.
Треба замінить його – ким? І як? –
Годі валятись на перині клоповій!
Товаришу секретарю! На́ тобі – от –
просимо, припиши до осередку еркапового
відразу, колективно, увесь завод... –
Вирячивши очі, буржуй це бачить
і кидає в дрож його залізний крок.
Чотириста тисяч від верстату гарячих –
Леніну перший партійний вінок.
– Товаришу секретарю, бери ручку...
Кажуть – замінимо, потрібно де...
Старий я – беріть на зміну внучка,
не відстає – до комсомолу Іде. –
Підшефний флоте, угору стяг!
В море пора підводним кротаад,
«По морях, по морях,
нині тут, завтра там».
Вище, сонце! Тобі горіти –
жало́би розгладиться тінь густа.
В ногу дорослим ступають діти –
тра-та-та-та-та, та-та-та-та.
«Раз, два, три!
Піонери ми.
Нам фашистів не лякатись, на багнет бери!»
Даремно кулак Європи задрано.
Криєм їх гуркотом. Не сміти! Геть!
Стала найвидатнішим комуністом-організатором
навіть сама Іллічева смерть.
Уже над трубами руки мільйонів
склались єдиним, міцним держаком,
Красної площі знамено червоне
здіймається вгору могутнім ривком.
І кожною зморшкою стяга малою
Ленін живий викликає неспинно:
– Пролетарі, шикуйтеся до останнього бою!
Раби, розгинайте коліна і спини!
Армія пролетарів, зведися, міцна!
Хай живе радість революції скорої!
Це – єдина велика війна
з усіх, які знала історія.