Було: соціалізм – захоплююче слово!
З прапором, із піснею ставали зліва,
і сама на голови сходила слава.
Крізь огонь пройшли та крізь гарматні дула.
Замість гір захоплень горе долу.
Стало: комунізм – найзвичайніше діло.
Нині словом не пофанфароните, –
шию карлюч та спину гни.
На дюймовім непомітнім фронті
завойовуються дні.
Я про тих, хто не знається в греках, в грах їх, –
хто не читав про Сце́вол та сивіл, –
хто не чув, чим видатні були Гракхи,
хто просто працює – майбутнього віл.

Було.

Ми мітингували. Словоспадів струмені,
бульбашки ідеї – як звільнити світ од зла.
А на ділі – обламались ручки каструлині,
голимось уламочком скла.
А на ділі – у підметці дірка, –
слина ж не тримає без цвяшка – бастує!
Дірку не посадите в Бутирки,
а, однак же, дірка протестує.
«Хто був нічим, той стане всім!»
Стане. А на ділі –
як фелахи – оремо землю невідомо чим.
Штори піджаками носимо на тілі.
Груди стисла жабою блокад кормига.
Усередині розрух стоградусовий жар.
В машинні останній важельочок дригав.
В склепах-фабриках залізо жерла ржа.
Непроїждженим виття лунало степом,
і горлав Урал, весь непролазнолісий.
Без заліза комунізм не стерпим.
Де залізо? Рейки де? Давай залізо!
Дим не видоїть трубищ, фабричних вим’я.
Лине відповідь гудків крута:
«Нічого вертіти маховими.
Де залізо, ви скажіть-но! Де руда?»
Електризувало маси волю.
Маси мозок винахідництвом мотало.
Тіло мас тиняло по горі, по полю
голодом і спрагою металу.
Крик, вганяючи у щулення та в дрож,
вуха земляні настійно різав:
«Дайош
залізо!»
Виникав і тихнув клич повторний –
тільки шепіт чуть професорів-служак:
попід Курськом стрілки тичуться спотворено,
мов Чужак.
В моїм керуванні лиш фабрика слів.
Я не геолог,
але запевняю: до наших днів
було під Курськом голо.
Найзвичайнісінькі грунти з підгру́нтям.
Земна куля із водою й всяким таким.
Лише зрідка піднімався лав бурун там.
А в часи по тім,
на повстання наше, на прагнення й клич
надра ті у рух прийшли.
Від часів, в які лавини заруділи плинами –
загасалих газів перегар, –
від часів, в які вода нарешті линула
у базальтових найперших берегах, –
від часів, в які прабабки носорожі,
прапрапрадіди і ящерів і крокодилів,
ні на що з уявлюваного не схожі,
в льоді броненосцями котили, –
від часів, в які в нашаруваннях папороті
вугіль каменем заче́рствів,
про які найперший табірник не дав і рапорта, –
залягли залізні верстви.
Повний шуму машинного майбутній день
в кам’янім мішку лежить – ані телень!
Дайош! До захованих в надра незрушні,
до серця земного лозунг доліз.
Дайош! Грозою воль розворушені,
тріщать каземати над шаром заліз.
Зваливши тягар навалених гір,
ступні пустинь, що на жили ступнули,
залізо струміло у викрути прірв,
залізо текло океанам під мули.
Бороло якихось там тбчій зливання,
зустрінувши гору, дерлось на верх її,
під Кримом повзло, несучись з Пенсільванії,
по Мурману мчало, зірвавшись з Норвегії.
Тікало від німців, боялось французів,
що скоса на ласий дивилися кус,
поки дотяглось, задихаючись з грузу,
сховалось у серце Росії, під Курськ.
Голоси підземні викачувала вітру помпа.
Слухай, людино, рулетка, компас:
не для мопсів-гаубиць – для миру
розшукай, дізнайся, знайди і вирий!
Коли тут іще ви не спіймали її, –
трохи далі голову нагніть.
Зір шукачів притягавсь аномалією,
стрілки компасів крутив магніт.

Є.

Ви, хто горлав: «Заплювали, залускали.
розсмітило Росію насіння!» –
подивіться в роботі мускули
напівголих, голодних, знесилених.
В пустирях ні назад, ані вперед.
Мряка може в дрягву заве́сти,
непролазну, наче той Альфред
з «Известий».
Прославляв романтик дон-Кіхота,
з вітром воював та з мертвяками.
Просто мельників хвалить кому охота, –
з справжнім борються, не з вітряками.
Пролетарські дочки, я скажу вам щиро:
хто прийшов у землю вриться,
хто в рисунках намічав пунктири,
той – сьогоднішній рицар!
Він так само мріє, так само любить.
Руда у млості розляглась.
Красенем в кучерявім димнім клубі –
за нею крізь камінь мас!
Сталевий бурав об землю ламався.
Сиди, загострюй, прав, –
і знову землі атакується маса,
і знову пощербивсь бурав.
І знову – ухнем! І знову – ура! –
в розколинах кам’яних мас.
Сталевий зміняв алмазний бурав,
і знову ламався алмаз.
І коли здалось – справляй надіям тризну,
з-попід Курська просто в нас
земною справжньою любов’ю бризнув
далекоглядний прийдешній час.
Хай марудять скептики в нуднім квилінні:
нині, мов, не взяти й глибоко лежить.
Коли б комунізму жити лише нині,
ми б взагалі перестали жить.

Буде.

Краще над всі «Лефи» зранивши
зашкарублість староруську,
музика в мільйон підйомних кранищів
тьохкає і цокає у Курську.
І не пнучись в бурових на висі,
в ілюстрацію зоологових слів
для школяриків солов’їська
у своїм вправляються нудотнім ремеслі.
Де бульвар зітхав весною втомлено,
не таких коханнів літія, –
вогнегубі топкою зітхають домни,
розсипаючись зірницями лиття.
Річка, де й качкам було завузько,
де й до коліна не було ногам би,
йшла плотів плотвою річка Тускар:
курс на Курськ – еСеРеСеРський Гамбург.
За всякий Нью-Йорк ньюйоркистіш
електричний роздинамивши розкат,
маяки промінням просвердлюючої шорсткості
в дев’ятьох морях сліплять зір ескадр.
І при кожній топці, кожнім крані
блискавкам на хвостик наступив
вивірений курянин
і спрямовує хао́с, що видерся з цепів.
Чіткі й бистрі
коло машин ельвісти.
В небесах, де місяць, раб письменників розпатланих,
іскри димарів черпав совком,
з баштової дзиги – де там Татліну! –
віддавав сиренами наказ завком.
«Слухай! д2! 3і!
П’ятий ряд важкої індустрії!
7ф!
Причали човнів і шоста верф!»
Зареве сирена та й замре тонка,
і знов засвистує електрика й пара.
«Слухайте! з 19-го ангара!»
Роззявляють дахи нори-двері.
Відразу в сто вантажно-пасажирських ліній
відправляються новісінькі планери,
розсіявши в сонці алюміній.
Роззявляють ширше вхід заводи.
У широкий вхід – авто і паровозів лави.
З верфей з верстових зісковзують на води
кораблі надводних і підводних плавань.
І уже по тундрах, обігнавши вітрів верески,
паралельними коліями на парі
два локомотиви – із швидким кур’єрський –
в светрах, в кепках запускають лопарі.
На селі, з аеропланів оглядаючи тисячопілляще,
стадом в 1000 – і не багато і не мало –
чабанець, років семи, не більше,
управляє світловим сигналом.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Підраховую, бульварами обходячи алеї,
скількох наслідили ювілеї?
Пушкін, Гоголь з Достоєвським,
Олексій Толстой в бороді у Льва.
Я не заздрю – в нас бульварів вдосталь є всім,
кожному буде бульвар.
Може, буде Лазарєв у лепеті липи.
Визначать в бронзі і чим, і строк.
Ну, а решту? Як їх зліпиш?
Тисяч з тридцять тих курян, – чоловіків, жінок
Вам не схрестиш ручки, не напнеш вам тогу,
ви себе на втіху нянькам не дасте...
Ну і слава богу!
А зате –
на бороди з димів, на тіло з гулів
не зазіхне ніякий Меркулов.
Хоч троє Андрєєвих тут будуть порпаться,
хоч академіки стовпищем зберуться всі, –
Їм не виліпить ніколи ваш червоний корпус,
заводські корпуси.
Не покличуть вас залізо кинуть знову,
очі з переду собі на спину взять,
повернутись до кісток слонових,
до мамонта, Островського, назад.
В ваш сторічний ювілей
не проллють Сакуліни промов єлей.
Працював ти, ти заснув, то й спи –
ти ж бо місто лиш, а не Шекспір.
Собінов, званням передзвеніть-но Южина.
Корпус ваших монографій та садів нехай росте.
Курськам ваші мармури ті осоружні.
А зате –
на рухливий пам’ятник кур’єрський, рукотворний,
не злетять паскудить во́рони.
Вас у опер або в оперет в антракті
в ювілеї не розхвалить язикатий лектор. –
Славу вашу розгуркоче трактор,
найпереконливіший електролектор.
«ГИЗ» не видасть монографії про вас.
А зате – розтане диму звив –
та й знову прізвищ ваших в’язь
вписують мільйони димарів.
Двері в славу зроблені завузько,
та хоч які б вони були вузькі,
назавжди ви ввійдете, хто в Курську
добував залізних руд куски.