Про що – про це!

В темі цій, особистій і звичній,
знаній світу не раз і не п’ять,
я кружляв, наче білка лірична,
і бажаю ізнову кружлять.
Тема ця і тепер є молитвою в Будди,
і негра з ножем проти пана веде,
Якщо Марс і на нім хоч один серцелюдий,
то і він тепер скрипить про те.
Прийде тема оця і за лікті каліку
підштовхне до паперу, накаже: шкреби!
І каліка підводиться з клекоту-крику,
лиш рядками у сонці пісня рябить.
Прийде тема оця, подзвониться з кухні,
маленька, як гриб, доторкнеться тебе, –
і гігант за хвилину повалиться й зглухне,
в рябизні записок поховавши себе.
Прийде тема оця, накаже: – Істина! –
Прийде тема оця, звелить: – Красота! –
І нехай поперечкою руки розхристані,
тільки вальса під носа мугичеш з хреста.
Тема ця абетки торкнеться здале́ка –
де знайдеш ти книгу ще більш ясну? –
і стає тоді А стрімкіш від Казбека.
Занудить, відтягне від хліба і сну.
Прийде тема оця, довіку не зноситься,
тільки скаже: – Віднині на мене дивись! –
І, на неї лиш дивлячись, йдеш стягоносцем,
багрошовкий огонь розпрапоривши ввись.
Хитра тема оця! Упірне під події,
в тайниках інстинктів незламна, як мур,
і неначе від палу – забули в біді її! –
затрясе, аж посиплються душі із шкур.
Тема ця й до мене з’явилась розгнівана,
наказала: – Подати вудила днів! –
Кривлячись, подивилась в щоденно-сподіване,
і розкидав діла і людей її гнів.
Тема ця прийшла, мов клекоти орлі, –
і забив усі інші її вогонь.
Тема ця ножем підступила до горла.
Молотобоєць! Від серця до скронь.
Тема ця день затемнила на темінь,
бийсь рядками лобів – наказала знов.
Ім’я цій темі:
. . . . .!

I. БАЛАДА РЕДІНГСЬКОЇ ТЮРМИ

Про баладу і про балади

Немолодий той лад балад,
та якщо слова болять
і слова кричать про те, що болять,
молодіє і лад балад.
Лубянський проїзд. Водоп’яний. На́,
ось. Ось фон.
Вона в постелі. Лежить вона
Він. На столі телефон.
«Він» і «вона» балада моя.
Не страх як новий я.
Страх у тім, що «він» – ото я,
і в тім, що «вона» – моя.
При чім тюрма? І різдво. І зима.
Без граток віконця – споминки!
Це вам ні до чого. Кажу – тюрма.
Стіл. На столі соломинка.

По кабелю пущено номер

Торкнув – в тій хвилі пухир на тілі,
Трубку геть з руки.
З фабричної марки
– дві стрілки жарко,
начебто блискавки.
Сусідня кімната. Півсонно, нехватко:
– Коли це? А звідки це живе поросятко?
Дзвінок від опечень уже вищить,
добіла розпечено апарат.
Хвора вона! Вона лежить!
Біжи! Мерщій! Пора!
М’ясом димлюсь, опікаюсь тугою.
Блискавка в тілі, тримаюсь запекло.
Стиснув мільйони вольт напругою.
Ткнулась губа в телефонове пекло.
Свердлячи дірки в домі,
збороздивши Мясницьку ланом,
кабель рвучи, номер,
мов куля летів до панни.
В панночки зір очманілий за день, –
під свято працюй всякчас.
Лампа червона знову. Дзелень!
Подзвонила! Вогонь загас.
Враз іскри взялися по лампочках креслить.
Вся сітка, як нитка, подерлася. Майте!
– 67-10!
З’єднайте! –
В завулок! Мерщій! Водоп’яному в тиш!
Ух! А то в електриці станеться –
якраз під різдво в повітря злетиш
і ти, і твоя телефонна станція.
Жив на Мясницькій якийсь старожил.
Після цього сто років жив –
і лиш про це – сто літ! –
торочив діткам дід.
– Було – субота... молитись мусим...
А хочу шинки... до смачного звик...
І раптом як бухнеться!.. Землетрусом...
Ногам – гаряче... Ходун – черевик!.. –
Не вірилось дітям, щоб так-то і там-то.
Узимку? Землетруси? Біля поштамта?!

Телефон кидається на всіх

Протиснувшись дивом в тонюсінький шнур,
розтрубу трубки розкривши оправу,
погромом дзвінків громлячи тишину,
розлив телефон деренчатливу лаву.
Оте вищання із дзвонистим летом
пальнуло в стіни – розбить намагалось.
Котили дзвіночки від стін рикошетом
під ніжки стільців і під ліжка свій галас.
Дзвонищє бився об стелю з порогу,
і знову, дзвенючий м’ячище неначе,
збирався до стелі, вдаряв у підлогу
і сипав униз друзкотіння дзвеняче.
І шибку за шибкою, за бильцем бильце
тягнуло дзвеніть телефонному в тон.
Стрясаючи в рученьці дім-брязкотільце,
тонув у розливі дзвінків телефон.

Секундантка

Зі сну й не розібрати – Де
між лиць сховались очі;
ліниво куховарка йде,
покрекчує й бурмоче.
Мов яблуко з квашні, вона.
У зморшках мислі лоб її.
– Хто? Володимирович?! Га? –
Пішла, пантофля шльопає.
Іде. Вимірює крок секундантом.
Усе віддаляється... Вже мов не вдома.
Є грань, і весь світ зникає за грань там,
лиш трубкою в мене вціля невідоме.

Просвітлення світу

Застигли промовці засідань і зборів, –
і жест не закінчено, в зморшках чоло.
Вдивляються, рота розкривши, суворі,
на свято, якого ще не було.
Життя їх – це дріб’язків сміття щоденне.
Дім їх затягнутий в буднів тванинку.
Нібито в себе, – вглядаючись в мене,
ждали смертельних кохань поєдинку.
Сирен рокотання умерло без крику.
Не чути ходи і коліс круговерті.
Лиш поле дуелі та час, мов лікар,
з бинтом неосяжним цілющої смерті.
Москва – за Москвою поля примовклі.
Моря – за морями ще гір потік.
І всесвіт увесь, неначе в біноклі,
в великім біноклі (по другий бік).
Обрій випроставсь, ніби на святі.
Рівно-рівно проліг небокрай.
Край один – я в моїй кімнаті,
ти у своїй – то вже другий край.
А поміж нами – така, що й не сниться,
пишаючись свіжих снігів обновою,
лягла крізь світи вдалечінь Мясницька
мініатюрою кістки слонової.
Ясно. Так ясно крізь муки лиш видко.
В Мясницькій деталлю, що блиснула в виточці,
кабель тонюсінький – ну, просто нитка!
І все ось на цій тримається ниточці.

Дуель

Раз! Трубку наводять. Облиш
надію. Два! Не втече,
спинилась, не затремтівши, між
моїх обвинутих благанням очей.
Хочеться крикнуть повільній бабі:
– Розхвастались? Що вам, Дантесом бути?
Мерщій, мерщій просвердліть крізь кабель
кулею, повною злої отрути. –
Страшніше від кулі, це, кинуте мляво
із губ куховарки від ліні й нуди,
проковтнутим кроликом в пузі удава
по кабелю слово повзе сюди.
Страшніше від слів із найдревніших древнощів,
де самиць добували іклами люди ще, –
повзло із шнурка шкребливих ревнощів
часів троглодитських тодішнє чудище.
А може бути... Запевне можливо!
Ніхто в телефон не ліз і не лізе,
не видно ніде троглодитського дива.
Сам в телефоні. Дзеркалюсь в залізі.
Йому хоч пиши ЦВК циркуляри!
Піди цю точність з Ерфуртською звір!
Крізь горе велике, безтямний і ярий,
мозок зборовши, вишкрібається звір.

Що може стати і людиною!

Вигляд – краса! Отут же. Не десь-то.
Відвідувач Парижа в гастрольному леті,
поет, шановний співробітник «Известий»,
дряпа стілець пазурями з штиблетів.
Вчора людина – з цієї ж ось дати
я щелепи іклом ведмежачим витяг.
Кошлатий. З вовни сорочка крапчата.
Теж отуди?! В телефони кричати?!
Геть до своїх! У моря льодовиті!

Розведмедження

Ведмедем, коли він смертельно сердиться,
груди на трубку – зі зла тягну.
А серце
глибше ввіходить в рогатину!
Тече. Струмища червоної міді.
І кров і рикання хлепчи, темнота!
Не знаю, чи плачуть ведмеді в обиді,
але якщо плачуть, то саме отак.
То саме отак: без співчутливої фальші
виють, повзуть в лісові корчі.
І саме отак їх ведмежий Бальшин,
розбуджений виттям, бурчить уночі.
От саме так ведмеді і можуть:
незрушно, задерши морду, як ті,
повити, дряпаючи землю барложу
у двадцять пазурів на самоті.
Листок обірвавсь. Обвал. Тривожить.
Шишками гвинтівки не били б з ночей.
Йому отаке лиш зведмедитись може
крізь шерсть і сльозу із ведмежих очей.

Кімната протікає

Ліжко. Залізко. Барахло-покривало.
Лежить в залізках. Тихо, в’яло.
Трепет прийшов. Пішов по залізках.
Простиня з плеском тріпонеться різко.
Вода на ногу, – холоднувато.
Звідки вода? І чому багато?
Сам наплакав. Плакса. Мрякоть.
Неправда – стільки не можна наплакать.
Бісова ванна! Вода за диваном.
Під столом, з-під шафи вода.
З дивана, збитий води заливанням,
в вікно проплив чемодан.
Камін... Недокурок... Сам кинув.
Піти погасить. Хорохорить. Страх.
Куди? До якого такого каміну?
Верста. За верстою берег в огнях.
Розмило все, навіть запах капусти
з кухні всякчасний, нудотний, як патока.
Річка. А вдаль – береги. Як пусто!
Як вітер виє вздогінці з Ладоги!
Річка. Велика ріка. Холодина.
Рябить ріка. Я всередині.
Білим ведмедем зліз на крижину,
пливу на своїй подушці-крижині.
Біжать береги, пейзажів блакить.
Піді мною подушки лід.
З Ладоги дме. І вода біжить.
Летить подушка-пліт.
Пливу. Лихоманить крижина-подушка.
Одне відчування водою не вимилось:
чи то я повинен під ліжкові дужки
чи то під мостом пропливати якимось.
Було вже таке – лиш вітер та я.
Оця ріка!.. Чи інша. Безкрая.
Ні, то не інша! Було – стояв.
Було – блищало. Я все згадаю...
Думка росте. Не вгамую її я.
Назад! Вода у мій плотик б’є.
Видніше й видніше... Ясніє й ясніє...
Тепер неминуче... Він буде! Він є!!!

Людина з-за семи літ

В сталеві підпори хвилі – стіною,
Незрушний, страшний, в гранітних боках
столиці, що створена в розпачі мною,
стоїть на своїх стоетажних биках.
Небо легеньким скріплянням вишив.
Сталеву феєрію вивів із вод. .
Очима вдивляюся вище, вище...
От! – спершись об поручні мосту, от-от!..
Прости, Нева! – не прощає в розгоні.
Змилуйсь! Не милує вод бистрина.
Он! Он! – у небес запаленім фоні
прикручена мною людина одна.
Стоїть. І розмаяв нестрижений волос.
Я вуха лаплю. Немовби свої ж!
Я чую мій, звичайний мій голос.
А лапи дірявить голосу ніж.
Мій голос, мій власний – благає і проситься:
– Спинись! Володимире! Не покинь!
Чому не дозволив упасти в торосицю?
З розмаху серце розбить об бики?
Сім літ я стою. Я дивлюся в ці води,
рядками-канатами скручений жду.
Сім літ з мене очі ці води не зводять,
Коли ж, коли ж бо на волю піду?
Ти, може, в їхню примазався касту?
Цілуєш? Їси? І жирієш пузцем?
Сам в їхній побут, в сімейне їх щастя
хочеш, як півник, влетіти крильцем?!
Не думай! – Рука його хилиться низько.
Грозиться суха в підмо́стову кручу. –
Не думай тікать! Я тут, я близько.
Знайду. Зажену. Доконаю. Замучу!
Там свято у місті. Ясне, стогро́мове.
Так що ж! Скажи, щоб з’явились вони,
і постанову неси виконкомову.
Муку мою конфіскуй, відміни.
І доки на цих на Невських глибинах
любов-рятівник не поможе мені,
й тебе не полюблять, блукай же віднині.
Греби! Між будинки впірнай кам’яні! –

Рятуйте!

Стій, подушко! Куди з тобою?
Лапа гребе – погане весло.
Міст стискається. В даль Невою
мене несло, несло і несло.
Я вже далеко. Може, за днину
від тіні моєї, від мосту промчав.
Та грім його голосу б’ється у спину.
Вітрила в погоні погроз розметав.
– Забути невський виднокрай?!
Її змінить?! Нема ким!
І переплеск до смерті знай,
Що був в «Людині» знаком. –
Почав кричать. Та тут хоч бунтуй ти!
Буря басить, – як громи грозові.
Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!
Людина отам на мосту на Неві!

II. НІЧ ПРОТИ РІЗДВА

Фантастична реальність

Біжать береги – ледве видні звідсіль.
Піді мною – подушка-лід.
Вітром завинуто гребені хвиль.
Летить крижинка-пліт.
Рятуйте! – ракетою кидаю клич.
Падаю, в хитавиці добитий.
Річка скінчилась, – море навстріч.
Океан – великий до обиди.
Рятуйте! Рятуйте! Сто раз підряд
реву, як гарматний постріл.
Внизу піді мною росте квадрат,
зростає подушечний острів.
Завмирає, завмирає, завмирає гул.
Тихше, тихше у вухах...
Ніяких морів. Я – на снігу.
Навкруг – на версти сухо.
Суша – слово. Сніг мокрий вкрай.
Підкинутий сніжній банді я.
Що за земля? Який ото край?
Грен- лап- люб-ландія?

Біль правди

Із хмари виспіла місячна динька
і стінку поволі у тінь затіня.
Парк Петровський. Біжу. Ходинка
за мною. Попереду Тверська-простиия.
А-у-у-у! В Садову аж викинув «у!»
Голобля, а чи машина,
та мордою тільки аршин в снігу.
Кулею – матерщина.
«Від непу сліпоти леп?!
Для чогось-то очі впряжені?!
Гей, ти! Мать твою рознеп!
Переряжений!»
Пора зрозуміть, –
я ж ведмідь.
Непорозуміння! Треба перехожим,
що я не ведмідь, тіл вийшов схожим.

Спаситель

Он від застави іде чоловічок.
За кроком крок виростає безмовний.
Місяць голову вправив у вінчик.
Умовлю його, щоб негайно, у човник.
Це ж бо – спаситель! Вигляд Ісуса,
спокійний, вінчаний в місячну тиш.
Він ближче. Лице молоде та безвусе.
Ні, не Ісус. Ніжніше. Юніш.
Він підійшов, він став комсомольцем.
Без шапки і шуби. В обмотках іде.
То руки складе, ніби молиться.
То замахає, мов мітинг веде.
Вата сніг – хлопчина йшов по ваті.
Вата в золоті – знайди щось пошлуватіш?!
А смуток же такий, що стій і смутком ранься!
Розпливайся в проциганенім романсі.

Романс

Йшов на захід хлопчик у заграві.
Захід був в яскравій жовтизні.
Сніг жовтів аж на Тверській заставі.
Він того не бачив, як в огні.
Йшов,
з мук
став.
В шовк
рук
сталь.
Захід дивився, немов із-під лоба,
де хлопчак лишив слідів кайму.
Сніг скрипів, розламував суглоби.
А кому? Навіщо? І чому?
Був вітром хлопчина обшуканий різко.
Потрапила вітру хлопчача записка.
Став вітер Петровському парку дзвонить:
– Прощайте... Кінчаю... Прошу не винить... –

Нічого не вдієш

Як же гоже
на мене він схожий!
Жах. А треба ж! Рвонувсь до калюжі.
Скровлену курточку стягую. Зблід.
Ну, що ж! А тому ж бо як світ осоружив, –
він з мосту на це поглядає сім літ.
Нап’ялив ледве – не того калібру.
Зуби в танець, – але піну збив.
Шерстищу з лапищ і з мордищи вибрив.
Дивився в крижинку... променем брив...
Риси обличчя майже знайомі.
Біжу. А в мозку адреси відомі.
По-перше, на Прєсню, туди, по задвірках
тягне інстинктом сімейна нірка.
За мною всеросійські, тропою гнучкою,
син за сином, дочка за дочкою.

Всіхні батьки

Володю! на різдво!
От радість! Радість ото!..
В передній імла. Електрика вдома.
Обличчя рідні – такі ж і колись.
– Володю! Господи! Що де? Ти в чому?
В червоному весь. Ану, повернись! –
– Нічого, мамо, вдома вимию.
Тепер досхочу там води набереш.
Та справа не в цьому. Рідні! Любимі!
Ви всі ж мене любите? Правда? Авжеж?
То слухайте ж! Тьотю! Сестри! Мамо!
Гасіть ялинку! І дім замкнем!
Я вас поведу... ви підете... ми прямо...
негайно ж... всі візьмем і підем.
Не бійтесь, це близько, це зовсім поруч,
600 верстов із гачком – та й кінець.
Ми будемо там у призначену пору.
Він жде. Ми на міст зійдем навпростець. –
– Володю, синочку, вгамуйся! – Та я їм
на зойк голосків сімейних усіх:
– То що ж? Любов заміняєте чаєм?
Любов забуваєте в штопці панчіх?

Мандрівка з мамою

Не ви – не мама Ольсандра Ольсіївна.
Усе міжпланеття сім’єю засіяне.
Дивіться, щогл корабельних щетина –
в Німеччину врізався Одеру клин.
Злізайте, мамо, вже ми в Штетті.
Тепер вже, мамо, мчимося в Берлін.
Тепер летите мотором у хмарі:
Париж, Америка, вулиць рої,
Сахара, – там теж з негритоскою в парі
сьорбає чай негритос у сім’ї.
Зімнете периною й волю і камінь.
Комуна і та може стихнуть громом.
Жили ви століття своїми домками,
і нині живете своїм домкомом!
Жовтень гримів, караючий, судний.
Ви під його вогнеперим крилом
розставились, розіклали посудини.
Павуче волосся не вчешеш кілком.
Зникни, дім, рідне місце гоже!
Прощайте! – Відкинув останній місточок.
Яка сім’я тому допоможе?!
Любов курчаток! Любовинка квочок!

Пресненські міражі

Біжу та й бачу – на виду
Кудринськими вишками
собі назустріч сам іду
з дарунками, не з лишками.
Щогли хрестами, і вітер вихрястий.
Летить з корабля баласт за баластом.
Будь проклята ти, спустошена легкість!
Домами вищірює скелі далекість.
Ні люду, ні застав нема.
Сніги, мов блиск жаринок.
Віконниць низочка німа.
З-за них огні ялинок.
Ногам вперекір, їх наче гальмуючи,
підносились мури, вікна шикуючи.
По шибках тіні фігурками тиру
кружляли в вікні, закликали в квартиру.
Не зводить зір з Неви, з доріг,
чекає на підмогу.
За перший стрічний за поріг
я піднімаю ногу.
Провітрював п’яний в прихожій дурниці.
Отверезів і кинувсь мерщій до світлиці.
Зал хвилин зо дві гримів:
– Ведмідь, ведмідь, ведмідь, вед-мі-і-і-і... –

Чоловік Фекли Давидівни
зі мною і зі всіма знайомими

Знаком запитання ставши неначе,
господар очиці просунув: – Одначе!
Маяковський! Який ведмідь! –
Пішов господар люб’язностями медовіть:
– Будь ласка! Прошу. Нічого – я боком.
Несподівана радість, як сказано в Блока.
Дружина – Фекла Двидна.
Дочечка,
точнісінько в мене, видно –
сімнадцять з половиною рочечків.
А це... ви, здається, знайомі?! –
Зі страху залізши в мишачі нори,
з-під ліжка партнери полізли не скоро.
Вусища – до лампових стекол чистилки –
з-під столу посунули друзі горілки.
З-під шафи читці повзуть до кімнати.
Безликий парад отой як врахувати?
Ідуть та ідуть в процесії мирній.
Бороди всіх в павутині квартирній.
Все так і стоїть, як віки бовваніло.
Не б’ють – то й на місці той побут-кобила.
Лиш замість хранителів – духів і фей
ангел хранитель – жилець в галіфе.
Але найстрашніше: по зросту, чи, може,
одежею – навіть манера моя! –
в однім упізнав – близнюками схожі –
самого себе – сам я.
З матраців, постільні здійнявши ганчірки,
блощиці вітаючи лізуть із нірки.
Весь самовар розпромінився рвучко –
хоче обнять в самоварні ручки.
В крапках мушиних віночок з шпалер
над головою себе простер.
Заграли туш янголятка-горністи
зарожевівши з іконного глянцю.
Ісус, піднявши вінок тернистий,
люб’язно кланяється.
Маркс, в червону запряжений рамку,
і то тягнув обивательства лямку.
В клітках співають птиці-співачечки,
герані в ніздрі лізуть із діжечок.
З фото бабуні повзуть собі рачечки,
схожі на скрючених тих сироїжечок.
Розкланялись всі, ошкірились вряд,
хто басом фразу, хто в дискант дячком:
– З святечком! з святечком! з святечком!
з святечком! з свят-
теч- ком! –
Господар то сяде, то знову встане,
сам зі скатерки крихти вимів.
– Та я же ж не знав!.. Та я б ще зарані...
Та, гадав я, що клопоти... Дім... зі своїми...

Безглузді прохання

Мої свої? Та-а-а-к – то ще особи.
Хіба що їх відьма знайде сама!
Мої свої з Єнісею та з Обі
ідуть в цей час всіма чотирма.
Мій дім – де він?!
З його воріт
пливе в Неві
подушка-лід, –
дім – він
між дамб
з крижин,
і там...
Я брав слова то найбільш ласкаві,
то дзвонячи лірно, то грізними риками.
Од вигод звертав до безсмертної слави,
молив, просив, грозив стокриково.
– Це ж бо для вас... для всіх... не для себе...
Скажімо, «Містерія» – для кого ж бо є?..
Поет там і інше... Це ж кожному треба.
Не тільки собі ж, – то ж не тільки моє...
Нехай я ведмідь, як сказати б грубо...
Та можна і вірш... Бо ж здирають шкуру?!
Підкладку із рим поставиш – і шуба!..
От біля каміну... там кава... курять...
Діло не мудре: ну, хвилин з десяток...
Та треба зараз... чи встигнемо, бозна...
Поплескать, може... – Надійся! – сказати...
Але щоб негайно... щоб все це серйозно... –
Слухали, сміючися, іменитого скомороха,
з хлібної м’якушки кульки ліпили.
Слова об лоб і в тарілку – горохом.
Та хтось розчуливсь, розм’яклий, підпилий:
– Поооостій... поооостій...
Дуже навіть і просто.
Я піду!.. Кажуть, він жде... на мості...
Я знаю... Це на розі Кузнецького мосту.
Пустіть же! Ви там всі! –
По кутках – дзик: – нассс-смикався!
Годі скніти!
Поїсти, попити!
Хто поп’є, поїсть –
Той за 66!
Теорію облишмо!
Неп – практика визнана.
Налий, наріж йому.
Наляжте, футуристе-но! –
І їжа у щелепу ще влипа.
Пішли гриміти в щелепу щелепа.
Йшли із артезіанських глибин
при чарці слова поетичних новин.
В матрац блошиці полізли: – пора!
На речі пилюка сіла стара.
А той стоїть – як захолов.
Він жде, він вірить: скоро!
Я лобом знов, я в побут знов
вбиваюсь слів напором.
Знов атакую і вкриво і вкісь.
Та дивно: слова пролітають наскрізь.

Незвичайне

З басу стають комарині сопілки.
Підбиті повітрям, стихли тарілки.
Блякли шпалери, стіни, картинки...
бляклі офорти сіріли з шпалер тих.
Бьоклін, розрослий на місто, зі стінки
Москвою розставив Острів мертвих.
Було... А це ж недавно
тепер. Нема простіше!
Нездвижний, мов під саваном,
он перевізник в тиші.
Не вічний рух морів і піль, –
Їх шерхіт тишшю стерто весь.
За морем же – ряди топіль
здіймають в небо мертвість.
Що ж – ступну! Й відразу тополі
зірвалися з місць, пішли в видноколі.
Тополі в спокої встали полями,
міліціонерами, ночей сторожами.
Розчетвер ившись, білий Харон
став колонадою поштамтських колон.

Подітися нікуди

Так в сон з сокирою і пруть,
на вибір тягнуть сплячих,
і все зникає в каламуть
і лиш обуха бачиш.
Так в сон всіх вулиць барабан
ввійде, і враз відзначиться,
що ось куток, а он журба,
й вона ось – винуватиця.
Долонею кутка вкриваючи скло,
шибку по шибці витягував з краю.
Життя на карти вікон лягло.
Шибки очко́ – і я програю.
Арап – міражів шулер – на славу
розмітив по вікнах веселощів крап.
Колода скла торжеством яскравим
сяє нахабно в ночі із лап.
Як от колись-то – вирости б,
рядком в вікно б влетіть.
Ні, гнись, мов просиш милості.
І вірш, і дні не ті.
Морозить брук, могильний прах.
В пилюці підем звідци.
Взуття знімаю, по плювках
ступаю я на східці.
А в серці болю дзвоники
карбують кожен крок.
Убивши, так Раскольніков
прийшов дзвонить в дзвінок.
Вже гості лізуть східцями...
Лишив я східці – стінкою.
Силкуюсь в стінку втиснуться
і чую – струни бринькають.
Вона не чекає, що я постукаю.
Сидить для гостей, для широких мас.
А пальці самі з відчаєм, з розпукою
тремтять і глумляться із горя, невчас.

Друзі

А во́рони гості?! Безперестанна
грюкають двері крилом дерев’яним.
Вигук гукання, гамір горлання
до мене доплентався п’яний-преп’яний.
Світло тчуть
щілини,
і чуть
щохвилини:
«Ганнусенька –
ну й рум’янюсінька!»
Пироги... Пічка...
Шубу... Помагає... З плічка...
Зглушило слова уанстепним темпом.
І знову слова крізь темп уанстепу:
– «Що це ти там веселишся?
Хіба ж?!» Злилися...
Смуга ще раз осяяла фразу.
Слів не вхопить – особливо одразу.
Слова хтось кинув (не те, щоб із зла):
«Один тут зламав ногу,
веселимося, чим бог послав,
танцюєм собі потроху».
Так, їх голоси. Все мусить викритись.
Застиг в пізнаванні побіля стіни,
фразу крою по викриків викройці.
Так – це вони, про мене вони.
Шелест. Гортають, напевне, ноти.
«Кажете, ногу? Кумедна істота!»
І знову склянки, розцокані в тостові,
сиплються іскрами кожному гостеві.
І знову п’яне: «Ну, знаєте, дійсно!
Кажете, так він навпіл і тріснув?»
«Ні, мушу дати вам кілька пояснень –
не тріснув, кажуть, а тільки хряснув».
Знов грюкають двері, знов цвенькає довго з них,
і знову танці, підлогою човгані.
Знов дихають стіни розпеченим степом,
під вухом дзвенять і зітхають ту степом.

Тільки б не ти

Я і не Я. А вбік стіна.
Хай все життя змололось.
А тільки б, тільки б не вона,
і не її то б голос!
Я день, я рік віддав для цих буднів,
я сам задихався в бридні марудній.
Бридня та життя обернула на муку,
ще й кличе: розбийсь головою на бруку!
Тікав я від заклику вікон безмовних,
тікав я, кохаючи, – хоч і неповно,
хоч лиш у віршах, слідами нічними, –
настрочиш, і душі стають рядковими,
і любиш у вірші, а в прозі німію.
Ну от, не можу сказати, не вмію.
Та де ж, кохана, де, моя радість,
де – в пісні! – кохання вічне я зрадив?
Тут кожен звук, щоб признатись, щоб кликнуть.
А тільки із пісні – ні слова не викинуть.
Збіжу на трель, на гами.
Мети сягни мерщій!
Пишаючись ногами,
– Живий я! – крикну. – Стій! –
Скажу: – Дивись, навіть тут, кохана,
громлячи віршем буденщини жах,
ім’я твоє бережу в пошані,
обминаю тебе в прокльонів словах.
Прийди, рядки ці зрозумій.
Я всіх оббігав, – знай.
Рятунок лиш в тобі одній.
Біжім на міст! Вставай! –
Биком на бойні для біди
я голову нагнув.
Зборю себе, піду туди.
Секунда, І ступну.

Крокування вірша

З усіх найостанніша ця от секунда,
секунда оця от початком стала,
початком неймовірного гуду.
Вся північ гула. І гуду замало.
З тремтіння повітря, із хвилювання
здогадуюсь – гуде над Любанню.
Із холоду, з грюкання в двері
здогадуюсь – гуде вже в Твері.
Із шуму – навстіж вікна розкинув, –
здогадуюсь – гуд біля Клину.
Грозою іде з Разумовського далі.
На Миколаївськім тепер, на вокзалі.
Один лиш подих, дих малий,
а східці в сірій тіні
пішли, невпинно попливли,
у невській знявшись піні.
Жах підійшов. В мозок вліз до кінця.
Натягуючи нервів стрій,
поширюється, врізується, –
вибухнув, прикував: – Стій!
Я за сім літ прийшов, як в огні,
крізь шестисотверстну далечінь,
прийшов наказать: Ні!
Прийшов повеліть: Кинь!
Кинь! Не треба ні скарги, ні слова.
Що толку, – вдалось би тобі випадково?
Жду, щоб знелюбленим світом, зусюди,
щоб всім людським збігови́щем строкатим.
Стою сім літ, і двісті буду,
прибитий гвіздками, стояти й чекати.
У літ на мосту, на ганьбу і на сміх
земної любові спасителем значусь,
мушу стояти, стою за всіх,
за всіх розплачу́сь, за всіх розпла́чусь.

Ротонда

Стіни в тустепі ламались легенько,
на сто тонів, ніби вдарив джаз.
Десь на Монмартрі я вже стареньким
лізу на стіл – стотисячний раз.
Давно вже відвідувачам очортіло.
Знають усе, як по нотах, просто.
Буду кликать (нове там діло!)
кудись-то брести, рятувать когось-то.
На пробачення вигадкам п’яним
господар пояснює гостям: росіянин!
Жінки у ганчір’ї, стрясаючи м’ясами,
за ноги стягти намагаються масами:
«Не підем. Дудки!
Ми – проститутки!»
Дать Сени б русло все Неві!
Я бризкою для літ
ходжу по млі по Сеновій
ізгоєм на весь світ.
Саже́нний, обсміяний, саджений, битий,
в бульварах кричу через каски воєнщини:
– Під прапор червоний! по побуту! йдіте!
Крізь мозок мужчини! Крізь серце женщини! –
Сьогодні гнали в якомусь ражі аж.
Ну і жара ж!

Напівсмерть

Треба хоч трохи обвітрить лоб.
Піду, піду, куди не вело б.
Внизу свистять сержанти-трельники.
Тіло з панелі відносять метельники.
Світанок. Над Сеною йду по промінню,
сінематографською сірою тінню.
Ось – гімназистом дивився їх з парти –
мигтять обабіч Франції карти.
Спогадів давніх останнім ходом
тягнувся прощатись із землями Сходу.

Випадкова станція

З розгону рвонувся і став без тями.
Лахміття моє зачепилось штанами.
Помацав – слизько, мов банечка точена.
Велике дуже. Розпозолочене.
Під банечкою дзвонів завивання.
Вечір зубці на стінах викаймив.
На Івані я
Великому.
Башти кремлівські кам’яноликі.
Московські вікна. Замети білі.
У вікнах ялинки заріздвовілі.
Хвиля в міжгір’я кремлеві вдаряла:
то пісня, то дзвону різдвяного вал.
З семи горбків летячи Дар’ялом,
кидала Тереком свято Москва.
Їжачиться чуб. Я жабою дмуся.
Боюсь – поступлюся тільки на п’ядь,
цей давній різдвяний жах примусить
мене по Мясницькій ізнову кружлять.

Повторення пройденого

Руки хрестом, хрестом на вершині,
ловлю рівновагу вимахом рук.
Густіє ніч, не бачу в аршині.
Місяць. А знизу крижаний Машук.
Ніяк не звладаю із рівновагою,
неначе з Верби – руками картонними.
Помітять. Звернуть на. мене увагу.
Дивіться – Кавказ кишить Пінкертонами.
Помітили. Всіх сповістили сигналом.
Любимих, Друзів, все людство, гляньте,
зі всесвіту всього сигналом зігнало.
Спішать на розплату, ідуть дуелянти.
В щетині, у вищирі, в посмішці дикій...
Плюють на долоні. Долонями сильними,
руками, вітром, нещадно, – без ліку
ляпасами – щоку на віхоть збили мені.
Пасажі – суцвіттями рукавичні крамнички,
дами, духи розвівавши за звичками,
знімали, жбурляли в лице рукавички,
швиргались мені в лице рукавичками.
Газети, журнали, ви гляньте на все те!
На поміч цим кинутим в морду речам
летіте із лайкою злою, газети!
Чутками у вухо! Брехать і гарчать!
І так я каліка, я хворий в любові.
Для ваших помиїв цебро залишіть.
Я вам – не завада. Не лайте на слові!
Я тільки вірш, тільки голос душі.
А знизу: – Ні! Ти наш ворог віками.
Один вже такий потрапив – гусар!
Понюхай порох, пістоль із курками.
Сорочку нарозпаш! Приймай же удар! –

Остання смерть

Мов зливою б’є, мов грім із ночей,
раз у раз, вправненько,
зі всіх гвинтівок, зі всіх батарей,
з кожного маузера й браунінга.
За сотню кроків, за десять, за два,
впритул – за зарядом заряд.
Лиш підніметься голова, –
і знову свинцем підряд.
Кінець йому! В серце свинець!
Тремтіння не буде знаку!
Зрештою, знаю – всьому кінець.
Тремтінню кінець також.

Те, що залишилось

Закінчилась бойня, і радість клекоче.
Смакуючи бойню, розлізлись тихцем.
Лиш на Кремлі поетове клоччя
сяло по вітру вгорі прапорцем.
Та небо, як завжди, в ліриці жмуриться.
Зірок мільярди сповнені зваб, –
Велика Ведмедиця ген трубадуриться.
Нащо? В королеви поетів пішла б?
Велика, неси по віках-Араратах
ковчегом в потопі небесних доріг!
З борта, зорелетом, ведмединським братом
я вірші горлаю всесвіту в біг.
Скоро! Скоро! Скоро!
У далеч, пильніш! З відстані!
Сонце обблискує гори.
Дні посміхаються з пристані.

ПРОХАННЯ НА ІМ’Я...

(прошу вас, товаришу хімік, заповніть самі!)

Пристає ковчег. Сюди промінцями!
Пристань. Гей! Кидай канату кінці!
В ту ж хвилину відчув плечами
всю вагу підвіконних камінців.
Сонце ніч потопу висушило жаром.
При вікні в жару стрічаю день я.
Лиш на глобусі – гора Кіліманджаро,
Лиш на карті африканській – Кенія.
Гола голова – глобус.
Я над глобусом з горя горблюсь.
Світ хотів би сам в цій купі горя
справжні вже облапить груди-гори.
Щоб із полюсів, мов течія,
лава закипіла поміж сіл і міст, –
так хотів би розридатись я,
ведмідь-комуніст.
З діда-прадіда мій батько дворянин,
шкіра на моїх руках тонка.
Може, віршем висьорбаю часу плин,
і не бачивши токарного станка.
Та диханням моїм, серцеклекотом, голосом,
кожним гостряком піднятого від жаху волосу,
ніздрів дірками, цвяхами очей,
зубом, розскрегоченим, як звір з ночей,
шкіри їжаченням, гніву брови зборами,
трильйоном пор, дослівно – всіма порами
в безперервне щорічних сезонів кільце,
що час несе,
не сприймаю, ненавиджу це все.
Все, чим нас минуле рабське вкрило,
все, що стало на заваді,
осідало й побутом осіло
навіть в нас, в червоностяжім ладі.
Не принесу я радості
бачить, що сам від заряду стих.
Не скоро тягнуть дисканту
про упокій його душі таланту.
Мене із-за рогу ножем можна.
Дантесам в мій не цілить лоб.
Тричі зістарюсь – тричі омолоджений,
до могили добратись щоб.
І де б не вмер – а пісня своя.
В яких би хащах не захолонув,
знаю, що гідний лежати я
з тими, хто ліг під стягом червоним.
Та за що не ляж смерть – не мить.
Страшно – не любить, жах – не сміть.
За всіх – куля, за всіх – ніж,
А мені коли? А що мені ж?
В дитинстві, може, на самому дні,
знайду із десяток погожих днів.
А те, що іншим! Хоч дня б розмайого!
А його нема. Бачите – нема його!
Вірить би в загроб’я! Побачити б у вічі.
Досить лише руку простягнуть . –
куля раптом в життя потойбічне
накреслить громохку путь.
Що я вдію, як до забуття
сердечного мірою
в оце життя,
цей світ вірив, вірую.

Віра

Хай будуть довгі мої ждання ці –
бачу ясно, ясно до галюцинацій.
До того, що здається –
допишеш цей вірш до пуття
і вбіжиш по рядках в пречудове життя.
Чи мені питать – які то видно далі?
Бачу, бачу ясно всі деталі.
Повітря в повітря, мов камінь у камінь,
побудована на весь довічний день,
залита сяйвом, височіє віками
майстерня людських воскрешеиь.
Ось він, хімік, тихий і вчений,
перед дослідом нахмурив лоб.
Книга – «вся земля» – шукає наймення.
Вік двадцятий. Воскресити кого б?
– Маяковський ось... В лиці не ті відтінки –
і недосить справжньої краси. –
Зараз же гукну з цієї-от сторінки:
– Не гортай сторінки! Воскреси!

Надія

В серце дай мені кровищи – до останніх жил.
В череп мисль направ!
Я своє, земне, ще не дожив,
на землі своє не докохав.
Був я в сажень зростом. Зріст не мав нестатку.
Для таких робіт годиться й тля.
Пір’ячком скрипів я, всаджений в кімнатку,
втиснувсь окулярами в футляр житла.
Все, що схочете, робитиму задаром –
чистити, мести чи мити в певний час.
Зможу я служить у вас хоча б швейцаром.
Швейцари ж є у вас?
Я веселий був. Та в нас веселим згуба,
бо нещастя наші непролазні.
Нині, як показує хто зуби,
тільки схо́пить ними, тільки ляскне.
Мало що буває – болещі чи горе...
Ви покличте! Здасться жарт дурноголов’ячий.
Я шарадами гіпербол, алегорій
буду розважати, віршиками мовлячи.
Я любив... Навіщо ритись в старовинні?
Боляче? Нехай... І болем дорожи.
Звірину́ люблю – у вас звіринці
є? Пустіть до звіря в сторожі.
Звірів я люблю. Побачиш-от тваринку, –
тут при булочній є песик, пліш одна, –
з себе й то ладен я вийняти печінку.
Я, собачко, не шкодую – на!

Любов

Може, може бути, коли-небудь
в зоопарк стежкою в імлі
і вона – вона любила звірів – зайде теж у сад,
посміхаючись, така-от, як на фото у столі.
Вона вродлива, – Її напевно воскресять.
Ваш тридцятий вік обгонить дуже
зграї вбивчих для сердець дрібниць.
Нині недолюблене ми надолужим
безліччю ночей у сяйві зоряниць.
Воскреси хоч би за те, що мав поета серце,
ждав тебе, відкинув буднів гидь!
Воскреси мене хоч би за все це!
Воскреси – своє жадаю я дожить!
Щоб не було любові – бранки
всіляких шлюбів, хтивостей, церков.
Проклявши постіль, вставши із лежанки,
щоб всесвітом ішла любов.
Щоб день – не старячий горем марний шум –
прийшов нам серце звеселять.
Щоб вся на перший клич: – Товаришу!
оберталася земля.
Щоб жить не в жертву дням обжитим.
Щоб у рідні віднині стати
міг батько – в крайнім разі, світом,
землею, в крайнім разі, – мати.