Звичайно такКохання кожній людині видано, – але проміж служб, прибутків і всячини з дня на день стає видно, що серце черствотою загачене. На серце вдягнуте тіло, на тілі сорочка. Та й цього ще замало. І хтось – ідіот! – манжети накопилив і груди став заливати крохмалем. Схаменуться під старість. Дамочка пудриться. Мужчина за Мюллером млинком крутиться. Та пізно. Бо зморшками криється шкіриця. Любов поцвіте, поцвіте і зневіриться. ХлопчиськомЯ в міру коханням був обдарований. Та змалку людей муштровано в праці. А я – втікав на берег Ріону гуляти собі, знічев’я шалаться. Сердилась мати: «Хлопчисько паршивий!» Батько погрожував чуб мені висмикать. А я, діставши троячку фальшиву, з солдатами грав під парканом в «три листики». Без ваги взуття, без обридлої блузи, смажився в кутаїській спеці, підставляючи сонцю то спину, то пузо, поки не засмокче у шлунку на денці. Дивувалося сонце: «Його ледве видко! А теж – з серденятком. Пнеться невеличким! В цьому аршині є місця звідки – для мене, і скель, І просторої річки?!» ЮнакомЮнацтву роботи маса. Вчимо граматикам дурнів і дурок ми. Мене ж із п’ятого виперли класу. Пішли жбурлять у московські тюрми. В нашому квартирному маленькому світику для спалень ростуть кучеряві піїтики. Що знайдеш в такеньких болонячих ліриках?! Мене ось любити навчали в Бутирках. Про Булонський ліс не марив десь я. Зітхать од пейзажів не бувало наміру. Я ось в «бюро похоронних процесій» закохався крізь вічко 103 камери. Бачачи сонце щоденно, пишаються: «Чого, мовляв, варті промінчики-ниті?» А я – за стінного за жовтого зайця тоді віддав би – усе на світі. Мій університетФранцузьку знаєте. Ділите. Множите. Відмінюєте добре. Ну й відмінюйте! Скажіть – а з будинком зспіватись можете? Мову трамвайську ви розумієте? Пуголовок людський тільки-но вивівся, – зразу за книги, за зошити лізе. А я вивчав абетку по вивісках, гортаючи аркуші бляхи й заліза. Землю візьмуть, обчистять на страх її, – вивчають. Вона ж вся – мов крихітний глобус. А я боками навчавсь географії, – недурно ж на землю в ночівлю шльопаюсь! Нудою питань Іловайських термосить: – Чи справді руда борода в Барбаросси? – Нехай! Не втручаюсь в набридливі спори я. Відома в Москві мені кожна історія! Беруть Добролюбова (щоб лихо ненавидіть), а прізвище – проти, родинне скавчить. Я ж ситих з дитинства звикнув ненавидіть, себе за обід продаючи. Навчаться, облесно підсядуть до дами, мислиська дзвякають лобенятками мідненькими. А я розмовляв із самими домами. Самі водокачки мені співбесідниками. Вікном слуховим дахи мене слухали, пильно чекавши, що кину у вуха їм. А потім про ніч, про те і друге бубніли, язик повертаючи – флюгер. ДорослеВ дорослих діла. В грошах кишені. Кохати? Будь ласка! Карбованців з двісті. А я, безпритульний, ручища в пустенні кишені засуну і вештаю в місті. Ніч. Розкошуй собі вдома чи в приймах. Душею спочинь на дружинах, на вдовах. Мене ж Москва затискала в обіймах кільцем своїх нескінченних Садових. В серця, в годиннички коханки цокають. Радіють партнери любовного ліжка. Я ж в серце столиці вслухався в неспокої, на площі Страстній розлігшися нишком. Я підставляю серце нарозхрист сонцю, калюжі під вітровий посвист. Пристрастю входьте! Коханнями влазьте! Віднині не правлю серцем я власним. В інших осідки серця відомі, воно – знають всі! – заховалося в груди. Від мене ж стерялася анатомія. Суцільне серце – гудіння повсюди. О скільки їх, весен багатих і росяних, за 20 літ у палкого навалено! Невитрачений тягар їх – незносний. Незносний не в віршах, а так-от, буквально. Що вийшлоБільше, ніж можна, більше, ніж треба, – наче поетових марень грізна вість, – цавалочок серця розрісся за ребра: громаддя любов, громаддя зненависть. Мене обтяжує ноша тепер ця. – Ти знаєш, – я же дужий тілом – і все ж тягаюсь придатком до серця, плечі саженні схиливши безсило. Набрякаю віршів молоком – їм нема куди діться: – виллються – й повняться заново. Мене мучить лірика – світу годівниця, гіпербола прообразу Мопассанового. КличуПідняв силачем, поніс тягар, – як виборців юрби скликають на мітинг, як сполохом села скликають в пожар, – я кликав: «А ось воно! Ось! Візьміте!» Коли отакенна махиня ахала, – не глядячи, врозтіч, навтік, перегоном дамство ракетою від мене шарахало. «Нам якби меншеньке, мовби танго нам...» Нести не під силу – і несу мою ношу. Кинути хочу – і знаю, не можу! Не стримають розпору реберні дуги. Грудна моя клітка тріщала з напруги. ТиПрийшла – діловито, за риком, за зростом глянувши, вгледіла – просто хлопчина. Взяла, відібрала серце і просто бавилась ним, мов м’ячиськом дитина. І кожна, – ніби чудо небачене дивиться: як зважилась дівчина з ним наодинці? «Такого любити? А іцо як ринеться? Мабуть, дресирує! Мабуть, із звіринця!» А я радію. Нема кормиги! Стали щасливими спомини. Стрибав, індійцем весільним бігав, так було весело, легко було мені. НеможливоСам я не зможу піднести рояля (тим більше – вогнетривку касу). А коли не касу, не рояль, – на жаль, я як зможу піднести свого серця масу? Банкіри знають: «В нас грошей без краю. Кишень замало – у каси ховаєм». Любов я в тебе, скарбом під преса, замкнув і ходжу, радію Крезом. А якщо колись-то дуже я схочу, – усмішку візьму, півусмішки, дрібніше, та й витрачу з іншими протягом ночі на кілька карбованців ліричний цей лишок. Так і зі мноюФлоти – і то в гаванях затишок бачать. Поїзд – і той до вокзалу прагне. Ну, а до тебе мене тим паче – бо я ж кохаю – хилить і тягне. Скупий спускається пушкінський рицар підвалом своїм милуватися й риться. Так я повертаюсь до тебе, кохана. Моє оце серце, йому з мене – шана. Додому вертаєтесь – радість без меж. Грязюку змиваєте, гоните втому. Так я повертаюсь до тебе – невже ж, до тебе йдучи, не іду я додому? Лоно земне всіх земних забирає. Всі до мети повертаються гойно. Так я до тебе тягнуся без краю, щойно розлучились, розбачились щойно. ВисновокНе змиють кохання ні сварки, ні версти. Продумане, вивірене, перевірене. Піднявши врочисто мій вірш рядкоперстий, клянуся – кохаю несхитно і вірно!
|