150 000 000 майстра цієї поеми наймення.
Куля – ритм. Рима – пожежа будов і майданів.
150 000 000 говорити поклали на мене.
Ротаційною кроків
на площ бруковому верже́
надруковано це видання.

Хто місяць спитає? Хто сонце сказати примусить –
чого днів і ночей такий лад у них?!
Хто назве землі геніального автора?
Так і цю мою поему ніхто не вигадував.
І ідея у неї одна – сяяти у прийдешнє узавтра.

В цьому самому році, цього дня і години,
під землею, на землі, по небу і вище –
такі-от з’явились плакати, листівки, афіші:

«ВСІМ!
ВСІМ!
ВСІМ!
Всім,
хто більше не може
зне́сти!
Вийдіть всі
і йдіть рядом!»
(підписи):
Мста – церемоніймейстер.
Голод – розпорядник.
Багнет.
Браунінг.
Бомба.
(три
підписи:
секретарі)

Йдемо!
Йдемойдемо!
Го, го,
го, го, го, го,
гі, гі!
Злазять! Ванько! Керенок підсунь у лапоть!
Босоніж, чи що, на мітинг чапать?
Пропала Російонька! Занапастили бідну!
Знайдемо нову Росію! Всесвітню!
Йдема-о-о-о-о!

Він сидить роззолочений за чаєм з птифур.

Я з’явлюсь йому в холері. Я з’явлюсь йому в тифу.
Я з’явлюсь йому, я скажу йому: «Вільсо́не Вудро́,
чи хочеш крові моєї відро?
І ти побачиш...» До самого дійдем до Ллойд-Джорджа –
скажем йому: «Слухай-но, Жоржа...»
– До нього дійдеш!
До нього океани. Не дуже страшна російська шкапа їм.
– Нічого! Піхтурою дочапаєм!
Йдемойдемо!

Будилася закликом, з лісів, без порядку
лізла сила звірів і звірят.
Верещало здушене слоном поросятко.
Цуценята шикувались в цуценячий ряд.
Нестерпним є людський крик.
Але звірячий душу мотузкою скручував.
(Я вам перекладу звіриний рик,
якщо ви не знаєте мови звірючої):

«Слухай, Вільсоне, заплилий у салі!
Вина людей – от і кари ж дай їм.
А ми ж не підписували договору в Версалі.

Ми, звірина́, чого страждаєм?
Своє твариняче горе киньте їм!
Хоч раз би наїлися досита ви іще!
В багаті саженними травами Індії,
на американські ходім пасовища!»

О-о-гу! Нам у блокаді-клітці не легко.
Вперед, автомобілі! На мітинг, мотоциклетки!
Дрібното, праворуч!
Дорогу дорогам! Дорогу за дорогою шикує далина.
Слухайте, що гомонять дороги. Що гомонять?

«Задихаємось вітром і пилом ми
у нудьзі за залізними коліями.
За колодником довгими милями
нам обридло плентатись голими.
Розливатися хочем асфальтом
під експресом, що прудко несе.
Підводьмось! Доволі поспали там,
уколисувані пилом шосе!
Йдемо-о-о-о!»

І-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і!
В кам’яновугільні ходімо басейни!
Бо чорний потрібен хліб оцей нам.
Без дров ходити – дурнів найміть ви!
На мітинг, паровози! Паровози, на мітинг!

Скорі-і-і-і-і-і-і-і-іш! Скорішскоріш!
Гей, губернії, піднімайте якорі!
За Тульською Астраханська, за махиною махина,
що не рухались навіть за Адама,
зрушили і на
інші пруть, погрюкуючи городами.

Запізнілу тьму вперед женучи,
стинаючись ламп лобами,
легіон огнів на мітинг мчить,
крокуючи ліхтаревими стовпами.

І воду мирили з вогнем угорі
загнилі утоплими хвилі морів.
«Дорогу каспійській воді-чарівниці!
Назад до Росії в потік не поляжем!
Не в усохлім Баку, а в уквітчаній Ніцці
танок з Середземним покажемо пляжам».

А під кінець, з-під грому бігу та їзди,
в безмір легені-велетиі повитягши,
розпатланими хмарами рвонулись із дір
і пішли грозою російські повітрища.
Йдемо-о-о-о!
Йдемойдемо!

І всі оці сто п’ятдесят мільйонів людей,
більйони риб, трильйони комах, звірів, ско́ту,
сотні губерній, з усім, що збудовано й жило в них доти,
все, що може рухатись, і все, що не рухається,
все, що, ледве рухаючись, плазувало, повзало, плавало, –
лавою все оте, лавою!

І гуло понад місцем, де колись-то стояла Росія.
– Це же ж не важливо, щоб торгувать сахарином!
Бити у дзвони щоб – серцю важливо!
Сьогодні за райдужні небес шпарини
У рай Росію ринемо зливою.

Го, го, го, го, го, го, гі, гі!
Йдемойдемо! Крізь білу гвардію снігів!

Що тушами губерній руха
з віками намічених губернаторами зон?
Що слухаючи, зяють неба вуха?
Кого озирає горизонт?

Це тому сьогодні всесвіту вуха, вся безліч очей,
із усіх сил зору і слуху наше найменше ловить,
щоб дивитись оце,
щоб слухати це слово:
це – революції воля, що дороги назад не лиша́,
це – мітинг, що в махини машин вмішав
людські тіла й тваринячі туші,
це – руки, лапи, клішні, важелі,
туди, де порідшав повітряний шар,
встромлені у клятвену однодушність.
Поетів, що пнулись якнайнебесніше писнуть
забудьте, оцю слухайте пісню:

«Ми прийшли крізь столиці, крізь тундри продерлись,
шлях прослали крізь твань і болото ми.
Ми прийшли, мільйони, мільйони працюючих,
мільйони надсаджених роботами.

Ми прийшли із квартир,
повтікали із складів,
із пасажів, пожежами мічених.
Ми прийшли, мільйони, мільйони речей,
поламаних, поруйнованих, покалічених.

Ми спустилися з гір,
ми з лісу сповзлись,
від полів, роками глоданих.
Ми прийшли, мільйони, мільйони тварин,
здичавілих, тупих, голодних.

Ми прийшли, мільйони атеїстів, язичників і безвірів, –
б’ючись лобом, ржавим залізом, полем – ось
всі щиро
господу богу помолимось.

Вийди не з небесного ніжного ложа
боже залізний, вогненний боже,
боже не Марсів, не Вег і Дельфінів,
боже із м’яса, боже-людино!
Десь між зірками
не загнаний ввись,
земний поміж нами
вийди, явись!

Не той, який «іже єси на небесі».
Будем
на очах в усіх
сьогодні самі робити чудо за чудом.

Щоб сміло биться
в ім’я твоє,
в громах, в блискавицях
на диби стаєм.

Йдемо на подвиг, втричі від божого важчий,
що виповнив пустоту речами різноманітними.
А нам не лиш, нове будувавши,
фантазувати, а ще й старе здинамітити.

Спраго, пої!
Голод, насить!
Час у бої
тіло носить.

Кулі, густіше!
Шпар їм, дебелим!
Тих же, хто втік вже,
бий, парабелум!

Це оте саме!
З денечка душ!
Жаром, жалом, вогнем, ножами
шквар, шпар, ріж, руш!

Наші ноги – поїздів блискавичних состави.
Наші руки – пил здувати віяла полян.
Наші плавники – пароплави.
Наші крила – аероплан.

Іти! Летіть! Пропливать! Котиться! –
всій світобудові перевіряючи реєстр.
Потрібна річ – добре, годиться.
Не потрібна – к чорту! Чорний хрест.

Ми тебе доконаєм, світе-романтик!
Замість вір – В душі електрика, пара.
Замість вбогих – всіх світів скарби прикарманьте!
Череп – на попільничку, вбивать, як постарів!

Старе в розгромі
змиємо ми,
новий розгромим
по світу міф.
Часу оселю
зломим ногами.
Тищу веселок
в небі нагамим.

В новому світлі розкриються
поетом опоганені квіти і віти.
Все для нас, дорослих дітей, на радість да́но!
Ми візьмемо й придумаємо нові квіти –
квіти столиць в пелюстках майданів.
Всі, катуванням затавровані й принижені,
до ката сьогоднішнього приходьте тоді.
І ви дізнаєтесь, що люди бувають ніжні,
мов любов, що рине промінням на зірки золоті.
Буде наша душа – любовних Волг гирло єдине.
Будете очима зогріті, хоч хто б ви були.
По кожній найтоншій артерії полинуть
поетичних вигадок феєричні кораблі.
Як тут от написано –
світ буде такий
і в середу, і вчора, і нині, і присно,
і завтра, і далі – на вічні віки!
Ти з алим зага́лом наступ слав:
– «Чуєш, сурми заграли, час розплати настав!»
Залпом горлянок гримім гімн!
Мільйон в сто раз! Помножим наступ!
По вулиці! Над дахом! За сонця!
В світи – слів дзвінкотілі гімнасти!

І от Росія вже не голодранець,
не купа уламків, не цеглястий пил –
Росія вся єдиний Іван,
і рука в нього – Нева,
а п’яти – каспійські степи.

Йдемо!
Йдемо йдемо!
Не йдемо, а летим!
Не летим, а блискавимось,
душі зефірами миємо!
Мимо барів чи бань.
Бий, барабан! Барабан, барабань!
Були раби. Нема раба.
Баарбий! Баарбань! Баарабан!
Крий, сталегруді! Велетні, крий!
Бий, барабан! Барабан, бий!
Або – або. Пропав або пан!
Били! Б’ємо! Будем бити!
В барабан! В барабан! В барабан!

Революція з царя звання цареве звіє.
Революція на булочну кине голод стовпища.
Та яке імення дам тобі я,
вся Росіє, у смерчовий скручена стовп, іще?!
Раднарком частинка мозку в нього, –
і не перегнать декретам хід його.
І така вага у серця громіздкого,
що Ленін ледве міг його розхитувать.
Червоноармійця можна примусить відступити,
комуніста в підземелля замкнути тісне,
а такого де́ і як не пустити,
коли такий ступне?!
Грім розідрав узбережжям вуха,
і бризки знялися земель за тридев’ять,
коли Іван грозовим рухом
пішов світові очі видивить.

В стремено фантазії ногу вставим,
днів осідлаєм порох,
і самі за цим видінням яскравим
засяємо сяйвом в незліченних просторах.

Натхненню розкриєм нову із заслон.
Інша ритміка-метрика.
В цій частині головна дійова особа – Вільсон.
Місце дії – Америка.

Світ, збиравши квінтет із частин п’яти,
відзначив її міццю магічною.
Місто в ній стоїть на однім гвинті,
все електро-динамо-механічне.

В Чікаго вулиць – променів від майданових сонць – тисячі.
Від кожної – сотні завулків, завдовжки на рік паротяги.
Та й чудно ж людині в Чікаго!

В Чікаго у сяйві сонце не світліше від копійчаної свічі.
В Чікаго брови підвести, – й на те електрична підвага.

В Чікаго стрибають в саме небо шляхів сталеві циркачі.
Та й чудно ж людині в Чікаго!

В Чікаго у кожного жителя не менший від генеральського чин.
А служби – в барах пить, хили́ть без турбот в розвагах.
А й страв же по чіказьких барах – чого-чого наготованої
Та й чудно ж людині в Чікаго!
Та й чудно ж людині! Й чудовно!
В Чікаго таке лютіє гуркотіння,
аж ваговіз з тисячосильною машиною –
здавався, що крихта вітриться тінню,
що він прошелестував тишею мишиною.
Росіян в місто це
пароплав не везе,
не для нас палат етажі.
Тільки я був там,
в барах їв я сам,
попивав в барах з янками джин.
Може, пустять і вас, прийде мить отака –
чудесами ж і ви начиняйтеся, –
в скороходах-рядках, в рядках-чобітках
по Америці варт потинятися!

Аеростанція на хмародряпах.
Вперед, пружиньте боки в дирижаблі!
Зменшаться мости до гороб’ячих лапок.
Чікаго внизу землею прижаблено.
А потім донизу шлях настелем,
як камінь, швидко сплануєм надгір’ями.
Тонелем
в метро підземні версти вириємо
і вийдем на майдан. По вінця залюднений.
Завширшки версти із три.

Звідси й починається, що потрібно буде нам –
– «Королівська вулиця», по-їхньому – «Ро́яль-стріт».
Що за вулиця?
Що на ній стоїть?

А стоїть на ній – Чіпль-Стронг-Готель.
Та готель то чи, може, сон?!
В чистоті, в теплі сам росте й цвіте
в тім готелі Вудро Вільсон.
Дім який – не скажу. А скажу коли,
то ласкаво прошу не вірити.
Місце де таке, куди б ми зайшли,
щоб увесь його оком зміряти?
Те, що можна побачить, – один куток,
та й те отакі диковини!
От поглянуть хоч би на гратів жмуток –
із загуслого сонця покований.
А обійдеш з боків – на зразок гори!
Верст на сотні, а може, й на тисячі.
Аж за сьоме небо зайшли флюгери.
Та й флюгер – чи не бог його виточив?
Ну ж, і сходи ж отам! Не зійдеш по них!
Між колоночок, балкончиків, портиків,
в сходах – східців отих – у ході заб’є дих –
східців отих самих до чортиків!
Коли пішки ти йдеш – вийди юний, гінкий!
Та й те чи дійдеш до старості.
А для ліфтів – на сходах повсюди шинки,
щоб задарма голод не став рости.
А доїхали – якщо раді нам –
п’ятьома впускають парадними.
Триста зал спочатку іти гостям.
Нарешті дійшли. Аж нате!
Там
ізнов почалися кімнати.
Вас стрічає лакуза. Булава в кулаку.
Пройдеш ти лакеїв із п’ять.
Знов стирчить булава. І стирчить хтось з лакуз.
Зал скінчився – лакеї стирчать.
За лакеями ще рясніше – кур’єр.
Кур’єра кур’єр обганяє в кар’єр.
Без числа. Від числа такого
дух заб’є в шмаркача Хлестакова.
І лиш від страшенних стомившись човгань,
коли про вихід вже й мрій не маємо
й гадаєм – не видно ні з чого,
щоб це закінчилось, – бачим приймальну.
Річ вже тут пуста, –
наче та верста,
секретар застиг в очах німий.
Ми ступнем вперед,
досягнем дверей
(на два східці вверх), глянем, ахнемо! –
То не сонце днем –
то на ньому – збагнем –
циліндрище як башта Сухарєва.
Динамітом плює і ригає вогнем,
весь рудий і ухає зухово.
Поглянеш ушир –
Йоркширом Йоркшир!
Довжина ж – і не скажеш, яка видовжена,
така величезна до п’ят з голови довжина!
Чи заряджений чим, чи то з присвистом зуб,
кожен звук – грім гармати.
Люди – дріб’язок сам, люди ходять внизу,
стоять, як малюсінькі хати.
Щоки ж такі надприродно пухнасті,
аж самі просяться – лягайте, будь ласка.
А одежа тонка, як проміння ясне –
із найтонших поем та елегій вона.
Кальсони Вільсона не кальсони – сонет,
сажні із їхнього Онєгіна.
А працює ж він як! Не покладає рук.
Може спрацюватися до смерті.
Вертить пальцем великим великого вкруг.
То мерщій, то повільніше вертить.
Поверне – звільнення десь на заводі.
Мені платить не хочуть відрядкової плати.
Поверне – Штрауси вальси заводять,
золотим дощем заливає палати.
Щоб таке вгодувать, розтрусили казни.
Обпоєний весь, обгодований.
А як смерть пристукне, труп дарма щоб не згнив,
салотопки стоять, жироловні.
Американці йому в цілковиту даність
гуртом дані й гордо всі кажуть:
– Я американський підданець.
Я вільний американський громадянин. –
Під ним з поклонами стоять його прислужників сонми.
Вся зала повна
Лінкольнами всілякими, Уїтменами, Едісонами.
Почет його з красунь, із якнайдобірнішої знаті.
Його щонайменшого ворушіння ждуть.
Аделіну Патті
знаєте? Теж тут!
У тісному смокінгу стоїть Уїтмен,
качалку колисати в небаченім ритмі.
Посідаючи найвищу з американських посад;
«заслужений розганяч дамських досад»,
стоїть уже в гримі і в шляпі
завжди готовий до співу Шаляпін.
Розсипаючи пісочок старий,
розсипчасті від старості стоять професори.
Сам найпрославленіший Мечников
порається біля свічникових наконечників.
Звичайно, учених сюди привів теорій потоп?
Митців якесь найрозкішніше екольдебозар?
Нічого подібного! Всі зійшлись, щоб
ходить на базар.
Ранку кожного усі оці улюбленці муз і слав
з кошиками ідуть на ринок недалекий
і несуть, несуть м’яса́, масла́.
Який-небудь король поетів Лонгфелло
тягне з вершками сотню глеків.
Жере Вільсои, нарощує жир –
ростуть животи, за етажем етажі.

Невеличка примітка:
художники Вільсонів, Ллойд-Джорджів, Клемансів
малюють з різними пиками та носами –
і дарма: усі
вони – те саме.

Тепер сміхотливих нам розділів годі.
В думках Америку виразно рисуєте.
Ми до подій головних переходим.
До неймовірної, гігантської суті.

День був оцей як вогнетрив.
Землі в розливі спеки мліли.
Зазубрені борони вітрів
дарма повітря спушить мріяли.
В Чікаго пе́кло непомірне:
десь біля ста, а що 80 – то вірно.
Всі на пляжі.
Хто міцний – погуляє собі. Здебільшого ж на піску ляже.
Піт пахтів на їх випещенім тілі.
Ходили і потіли. Лежали і потіли.
Панночки мопсиків з ланцюжками водили,
і мопсик вгодований був, мов телятко.
Дамі якійсь, закунялій в ідилії,
в ніздрю смажене влетіло метелятко.
Котрі розводили сповнені життя розмови, то казали «ах»,
то казали «ух».
З дерев злітав пух.
Літав у мімозових дере́вах.
Рожевів на білих серпанках і шовках. Білів на рожевих.
Всі
доволі довго
так безтурботно
життя проводили із приємністю.
Але вже
з годинку тому
стало
дещо
мінятись.
Ледве чутний,
хіба тільки краєчками душі,
несподіваний якийсь подув.
В безвітрянім морі ширяться сплески.
Що таке? Чого це заради її?
А вранці в блискавковому лескоті
АТА (Американське Телеграфне Агентство)
в місто таким торохнуло радіо:
«Страшна буря на Тихому океані.
Збожеволіли мусони й пасати.
На Чіказькім узбережжі виловлено риби. На вигляд погані.
У вовні. Носаті».
Вилазили сонні, не встигли обміркувати явище,
а радіо спішні вивішувало об’яви ще:
«Щодо риб брехня. П’яний винний в тому.
На місці і пасати й мусони.
А буря є. Навіть ще страшніша. Причини невідомі».
Вихід суднам заборонили великі,
до них приєднались дрібні пароплавні компанійки.
Долар впав. Чемодани нарозхват. На біржі паніка.
Незнайомого на вулиці зупиняли різні незнайомі
– чи не знає новин з далекої сторони.
Екстрений випуск! Радіо! Випуск екстрений!
«В радіограмі набріхано. Не бур розкат
Інше. Гуркіт ворожих ескадр».
Радіо розповсюдили. І, спростовуючи розсіяне,
зараз же нове, останнє, захоплююче, сенсаційне.
«Не гарматний дим – синій океан.
Ані броненосців, ні флотів, ні ескадр. Нічого нема. Іван».
Що Іван?
Який Іван?
Звідки Іван?
Чому Іван?
Чим Іван?
Не було ще такого становища заплутаного.
Жодного пояснення вірогідного, путнього.
Коронна рада зараз же відбулась.
Всю ніч непокоївся світлом палац.
Міністр Вільсонів Артур Крупп
заговорився так, аж упав, мов труп.
Капіталізму вірний трезор,
зовсім ухекався сам Крезо.
Вільсон, надзвичайно впертий собою,
під ранок схвалив – готуюся до двобою.
Біда насувається. Дві тисячі верстов.
Верстов із тисячу. Зо́ сто.
І... обриси йдучого намацали, помітили,
побачили маяки просто.

В цьому розділі час розкопуй,
гримливого ритму зброє!
Старезний
міфе про героїв Гомера, історіє Трої,
до невпізнанності роздута, воскресни!

Голодний, з теплом в єдиний лиш градус,
од життя не приховую
радості,
стежачи за ходою твоєю казковою.
Куди тепер? Де йдеш?
Якими сунеш морями?
Бомбову блискавку депеш
холодним віршем обрамим.
Іван у Дарданелли, розбігтися, рине.
Турки з роззявленими ротами
дивляться: людина – на зріст верховина! –
іде над Дарданелльськими фортами.
Старики повтікали. На мол молоді́.
Вийшли. Пісні бунту і молодощів.
І лиш до берега вал долетів,
і лише хвилею мол оточив,
кинулись, наче в довгожданім сигналі,
людина на людину, клас на клас.
Оцих коронували. Отих зігнали.
Пішки по морю – і зникли враз.
Інших ковтає морська ванна,
іншими акула кривава крутить,
а ці увійшли, ввалились в Івана
і в ньому розляглись, як матроси в каюті.
(А в Чікаго ніщо й не давало ознак
про близьку годину страшну.
І чіказці в азарт, і чіказці у смак,
не баряться, в танцях женуть.)
Завмерли римляни. Буря на Тібрі.
А Тібр піднявсь,
папі римському голову вибрив
і пішов до Івана крізь ранкову ясь.

(А в Чікаго лікером мозки веселять,
виступ м’яса облапивши бабистий, –
Ілл-ля-ля! Олл-ля-ля! –
затріпаний, заголений, звабистий.)

Чорна ніч. Без зірних ліхтарів пре.
І на Вільсона, повзучи в водних масах,
коронований поетами крадеться Рейн,
злегка відсвічуючи голубим лампасом.

(А Чікаго своє натанцює, нап’є
й в подушки крихкотілля розкладує.
Синь поснула. Сопе. Море хрипко хропе.
День встає. Чи не їм би розплатою?)

Іде Іван, зорею бентежить.
Крокує Іван, прибоями брижить.
Біжить живе. Біжить, побережить.
Землю вулканом рудим гороїжить.
А його ж нема й прикмет на
складеній давніми географами карті.
Всесвіт увесь, а не крихітна Етна, –
народів лавою бризчучий кратер.
І з ревом рине землями стертими
живе і мертве від зливи лав.
І хто до Івана біжить з простертими
руками, а хто – до Вільсона путь прослав.
З буденних фактів, в купу зведених,
висунувся факт вперед один:
раптом усі позникали сере́дини, –
жодних нема на землі середин.
Ані барв, ні відтінків нема більше –
крім
фарби, що з неї все білішає,
і червоної, що кривавить кольором жарким.
Дедалі багровіше ставало багрове.
Біле – усе біліше й біліше.
Іван крізь царства крокує по крові,
вогнів ювілеї над світом колише.
Виходить, фортеці будовано даром.
Заткніться, балакучі гармати! Баста!
Над неприступним пройшов Гібралтаром.
І світ океаном Івану розпластаний.
(А в Чікаго на пляжі шльондри виводком
шаленінням моря приголомшені.
Відпустивши віжки вигадкам,
час плітку за пліткою батогом жене.)

В яких адміралів в просторі намитім
океанські шляхи такі розучені?!
Іде, начинений людей динамітом.
Іде, всесвітнім гнівом розлючений.
В чотири боки розпливлось тихоокеанське лоно.

Іван без карт, без компасної стрілки
бачив ціль за безліч гонів,
наче не з моря дививсь, а з тарілки.

(А в Чікаго до Вільсона вал долетів,
кинутий Івановою ходою.
Він склика́в фехтувальників, боксерів, стрільців,
щоб сил наростити до бою.)
Отак відкривачі, отак Колумби
сяяли, коли Іванові під ніс –
наче з тисячозапахої клумби –
материк, наближаючись, запах підніс.

(А в Чікаго боксерів розпирає труд.
Біля Вільсона працюють до нестями.
 
Насіли разом, натирають, труть,
розтирають силовими мастями.)

Ув очі крутнув маяк одноокий,
і от в мозки, в очі, в рот,
із щілин океанських вилізши глибоких,
так і пре Америка Вудро.
З розбігу верфі на верфі ставились.
На віадук злітав віадук.
Димище такий, що повіриш в диявола
і йдеш, упевнений: по пеклу йду.

(Де в Вільсона кволість? Здули!
Скинув сорок собі.
Животами м’язи здулись.
Обмацали. Готовий на бій.)

Доходить, піною хвилю спінивши,
гігантам-будинкам мчить за дахи,
на берег виходить Іван в Америку,
навіть ноги не вмочивши, сухий.

(От Вільсону останній заклеп над чолом
на механічне озброєння ліг,
натягли броньований високий шолом,
і до Івана спішить з усіх ніг.)

Чіказці не люблять влазити у вулиць тісні окови,
Майдани й так в Чікаго кращі від будь-яких вигадок.
Та навіть для чіказців майдан винятковий
було приготовано на цей саме випадок.

Люд місце бою обрамив, –
нехай виняткове! – звузив у вузол.
На тому боці – з горностаєм, з бобрами,
на цьому – синіли засмальцьовані блузи.

Коні у кашу вплутались в ту ж.
До бобрів – арабський скакун,
до блуз – громадища битюжих туш.
Підносять ржання, грозять рисаку.

Ковзаючи, потоки стікались машин.
На класи розбився і вивіз, і ввіз.
До бобрів граціозний пішов лімузин,
до блуз став стосилий ваговіз.

Ні пісні, ні фарбі не буде відстрочки,
вирішить бій вас – суддя тямкий.
До бобрів – декадентів всесвітніх рядочки.
До блуз – наші залізні рядки.

Ніхто, ніхто не піде в перемир’я!
Зірці, і тій не піти.
До бобрів ставайте, генерали-сузір’я,
до блуз – мільйони Млечної Путі.
Назовні випустивши скуті лавини,
земля аж до центра самого
на дві розкололася половини
й, застигши, на сонці повисла терезами.

Із мільйонів наявних гармат
залп над майданом пробив:
«Чемпіонат
всесвітньої класової боротьби!»
Ворота Вільсону – верста, а він, мов бізон,
боком став і ледве ліз ними.
Чоботищами він підгинає бетон,
чавунними гримить, залізними.

Обдивитись Івана – якої ціни? –
він втупився зором, та нічого
дивитись – нічо́го, хлопчак міцний,
кольором тіла в сорочку просвічував.
На тому – револьверів гора преважка,
шабля в сімдесят лез загнута,
а в цього – рука та й ще рука,
та й та́ за пояс заткнута.

Змірив оком. Смішок під вусами його.
Над плечем еполети дзенькотом:
«Щоб то я – о господи! – цього самого?
Щоб я та не зміг такенького?!»

І здавалось – росте могильний горб
посеред вітрів обвивання.
Ляже в домовину, й віднині
ніхто, ніколи, нічого не почує за нашого Йвана.

Шабля свиснула. Від плеча і вниз
на чотири версти прорізала.
Став Вільсон і жде – ма́ла б кров, а із
рани враз людина полізла...
Та й пішло йти!
Люди, будинки, коняки, цілі флоти
полізли усі, хоч вузько.
Із співами лізуть. Із музикою.
О горе! З північної прислано Трої
начинену бунтом людину-коня!
Метушаться чіказці, й про радянця-героя
звістка по сторопілих рядах ганя.

Товариші газетники, не допитуйтесь застережно,
де була ця битва й чи була коли.
В цих рядках в п’ятихвилинна зосереджено
роки битв, що були й не були.

Не Леніну захоплених рим батальйони.
В бою
славлю мільйони, бачу мільйони,
мільйонам спів віддаю.
Слухайте ж, історики і вітії,
того, хто бачив вигаданих битв перипетії!

«Повстаньте, гнані і голодні!»
пострілами радість несе.
Луною народні
вигуки: «Готово!» «Все!»
«Боже, Вільсона храни!
Сильний, державний», –
вони
голос піднесли іржавий.
Заспівує червону пісню землі половина.
Білу пісню землі половина заспівує,
І от за піснею червоною, і от за піснею білою
тарани заторохтіли в замкнену будучину,
щітки променів заскребли, замели.
Руки розрослись, легко розплутуючи
невідомі виміри душі й землі.
Тарахнуті бунту віником
крамарі, не закінчивши звичний торг,
порозбіглись ошпареним мурашинником
із банків, крамниць, конторок.
На товщу задушних набережних і дамб
до міст рушили океани води́.
Стовпи телеграфні то тут, то там
собори вішали на проводи.
Кинувши насиджений фундамент,
хмарочосів пішли квартали,
як тигр в звіринці – м’ясо фунтами,
пащею брам особнячки ковтали.
Сам себе з бруківки вийнявши,
– Де, хазяїне, лобище твій? –
в брильянтові крамниці крізь дзеркальні вітринища
кинувся камінь бруковий.
Не боячись загрузнуть мілинами,
не боячись на дзвіниці напоротись тушею,
просто – от як ми з вами –
крокували кити сушею.
Червоне все, і все, що біле,
билось одне з одним, співало й било.

Танцював Вільсон у палаці кек-уок,
завертався і задом і передом,
та не докрутила нога еківок,
в двері глянув Вільсон, а в двері там –
непохитні, зловісним кроком навстріч
людина за людиною, за річчю річ
ввалюються в палати:
«Панове Вільсони, просимо до розплати!»

І от, хоч із себе вдавали добрих,
кольє на Вільсоних кинулись, мов кобри.
Обираючи, яка там м’якша й чистіша,
по вітальнях за мільярдершами ганялись грузовичища.

Не втекти! Сороконогі меблі розлючені, злі,
топтали людей гардеробами, протикали ніжками столів.

Через Рокфеллерів, що вниз валялись лицем,
з горлами, стиснутими власним комірцем,
розтоптавши, мов тіла тарганячі,
вивалились, у Чікаго канучи.
На вулицях в димі поєдинку
за сажень не видно й будинку.
Як у кінематографі буває –
враз збільшене – бачать: крізь хао́с
повзучу спекуляцію добиває,
ставши на задні лапи, Раднаргосп.
Та Вільсон у палаці не здається на це,
натискує золоті він пружини,
і вишиковується цеп –
нелюдські дружини.
Страшніший за танк, за військ ро́ти,
безчеревий підвівсь, пішов сторотий,
мільйонозубий ринув голод.
Місто гризне – оріхом розколоте.
Села хруснуть кісткою тоненькою.
А людей, а людей і звірів –
просто в рот запихає жменькою.
Поперед нього, вигостривши вухо,
шлях торуючи, лізе розруха.
Працює завод. Розруха чує.
Чує розруха – фабрика працює.
Грюкне по фабриці – фабрика гине.
Стисне завод – завод руїною.
Рейок уламком трощить як палицею.
Все руйнується, загибає, валиться.
Трудись! До атаки! Потій! Підготовлюй!
Горло голоду, розрухи пельку
затягнемо зашморгом залізничних колій!
І коли видушувавсь від голоду й ран
дух країн з пор, –
тоді, розгойдуючи поїздів таран,
вирушив вперед транспорт.
В паровозів вітрились сиві бороди,
голод здався, застиг,
і по ньому, з’їдаючи недоїдки голоду,
вантажені хлібом пройшли поїзди.
Покорчився в гніві Будро і,
наказавши: «Вбийте зразу»,
нових воїнів висилає рої –
найсмертоноснішу заразу.
Ідуть закуті в грязьові броні
спірохет на спірохеті, вібріон на вібріоні.
Отрутами бактерій, лапами вошиними
кров пога́нять, повзуть поза шиями.
Хвороби з’явились небувалого фасону:
люди за раз стають сонні,
з висипу рябі,
розпухають і лопають, як гриби.
Вирушили атакою запеклою
на чолі з райдугоокою аптекою,
націливши шийки карболових сулій,
лікарні, лазарети, госпіталі.
Воші відступили, окопались окопом.
Вошей впритул розстрілювали мікроскопом.
Молотить і молотить дезинфекції цеп.
Вороги полягли, зійшовши кров’ю.
А вгорі, розвіваючи прапор-рецепт,
пройшов переможцем світовий Наркомздоров’я.

Застогнав аж Вільсон зо зла, –
не здобув перемоги ніде,
і останнє ще військо він висила –
найотруйніше військо ідей.
Демократизми, гуманізми –
ідуть та й ідуть за ізмами ізми.

Ще не встигнеш розібратись, що́ годиться краще нам,
а вже філософією голова захаращена.
Засмоктували романсів драгови́ною.
Співами зачаровували, зваблювали картиною.
Порожні голови книжками, як пресом,
завантаживши, йшов за професором професор.
Їх молодь зустріла брава,
і дулам браунінгів в провал
провалилось римське право
і ще якісь там права.
«Простому людові глузд відбираєм,
пеклом лякаєм, чаруєм раєм», –
і лисі, як те коліно, і кошлаті, як ті звірі,
з євангеліями вір, з замовами марновіри,
рясами скуривши пил,
армією рушили чорнобілі попи.
Під градом декретів од червоної грози
розси́пались попи, рабини, ксьондзи.
Ану, чудотворці, скинь покров,
зведіться! На місці кривавого спору
підпора віри валяється – Петро
із проламаною головою власного собору.
Тоді на небо злетіли поети,
згори націлили свої кулемети,
Їх на принаду академічного пайка
принаджували, кожного ждали голубка.
Поети кидались, від каменя грубші,
в роботу їх, пір’я рим обскубши!
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фермами ніг відмахуючи милі,
кранами рук розчищаючи путі,
футуристи минувшину розгромили,
пустивши по вітру культурки конфетті.

Стінкою в стінку, валяючись в пилу,
бився з адміралтейством Лувру мотлох,
поки в адміралтейства на багнеті-шпилю
повис Лувру картинний потрух.

Остання сутичка. Сам Вільсон гупає.
І з жахом бачать вільсонці:
поліг попелу купою,
він, що задом хотів придавити сонце.
Рядами перемоги йшли густими,
та хто з імен головковерхів-переможців
згадає хоч одно?!
Загуркотівши в міжнародній Цусімі,
ескадра старизни пішла на дно.
Фабриками розтоптавши минулого труп,
майбутнє загорлало трильйонами труб:
«Чи Авелем зовіть нас, чи Каїном,
чи різниця яка є нам?
Майбутнє настало! Майбутнє перемогу принесло нам!
Гей, віки, йдіть з поклоном!»
Обрії розсунув сонячний пломінь.
І оце півсвіту трупом поклавши,
Каїн генієм взявся за промінь,
як музикант береться по клавішах.

Історіє, тут відомості про рух твій дані.
Голодувавши й нивши,
міста розступаються, і над пилом майданів
сонцем встає існування інше.

Рік з нескінченними нулями.
Свято, що нікому в святцях не присниться.
В прапорах все. І люди, і будови.
Може, Жовтневої революції сота річниця,
може, простісінько настрій чудовий.
Розганяючи дирижаблі між хмарних запон,
поїздами, на палубах незліченних ескадр,
звивами піших колон
за кадром вишиковують людський кадр.

Великоголові, в червоному сіянні,
з Марса злетівши, встали марсіяни.
Зникає аеро, і знов спурхне.
І знову птахом сонце заслониться.
І знову з найдальших злітаються планет,
розвіялившись гвинтами з-поза сонця.
Змито з земель пустельні згарі,
пальми суцільний розфеєрили бір.
На майдані зблені – колишній Сахарі –
сьогодні на свято щорічний збір.

За днем зіходив день ясний,
і гусла на зміну тьма нічна йому,
аж поки, вишикувавшись, вони
грянули: – Починаємо!

«Голоси людей, звірів, річок, близькі й далекі,
ввись славослов’ям в’єм.
Співайте всі і всі слухайте світу врочистий реквієм.

Вам, колишні, що роки голодували,
про рай про сьогоднішній розсурмлюючи вісті, вам,
що мільйоноліттю готували
співати, пити, їсти.
Вам, жінки, що, народжені для горностайових
мантій, лиш в дрантя вбиратись могли,
що падали замертво, бо дні чорні ставили
вас в безкраї черги по хліб.
Вам, легіони зголоднілих дітей,
молодь, з рахітів тонкокоста й клишонога,
те, що до чогось дожило, і те,
що не дожило ні до чого.
Вам, звірі, що, тягнувши над сили,
позабувши за поїдений людьми овес,
світячи ребрами, возили й возили,
аж поки віддих вихльостувано ввесь.
Вам, що, розстріляні на барикадах духу,
щоб дні були оспівані ці,
будучину́ ловили в ненаситне вухо,
маляри, поети, співці.
Вам, що в тісноті нечистій, курній,
ледве життя вчепивши за рештки,
скрегочучи іржавим залізом шестерні,
працювали все ж таки, робили все ж таки.
Вам невмовкаючих слав слова,
щороку квітнучи, вовіки не в’януть,
за нас замучені, – слава вам,
мільйони живих, цегляних та інших Іванів»

Парад святкового настрою повний,
бо горе давнішнє душу не ятрить.
Роками в спокій печаль воркестрована
і піснею кинута в небесні театри.
Іще гудуть голосів підголоски
про смерті чиїсь-то, про пам’ять вічну.
А люд уже в багатовуличнім лоску
котив хвилину, в радість розцвічену,
Ну й котись серед пісенного ладу,
квітни, земле, в молотьбі і в сіятьбі!
Це тобі революцій кривава Іліадаі
Голодних років Одіссея тобі!