|
Священнослужителя всесвіту, розгрішителя всіх гріхів, – сонця долоня на голові моїй.
З кохання болем покута встає. Новий душею похід звіщаючи, земле, чую твоє: «Нині одпущаєши!» В ковчезі ночі, Ной новий, я жду – у ризах рань тернистий шлях перейде мій і вузол розсіче земний сокирами світань. Іде! Пр ийшла. Розкуталась. Скрізь – промінці! Шкребуть вони. Риплять завіси вутло, і тихо входять будні з їх метушні опудалом. Сонце знову. Веде воєвод у вогонь. Ранок б’є в барабан, щоб в багні навік не захрясти! Сонце! а чи свого провісника так і забудеш враз ти? Різдво МаяковськогоНехай, нацьковані сучасниками, пишуть дурноголові історики: «Нудотним і нецікавим життям жив славнозвісний поет». Знаю, ім’я моє не закличуть грішники, що в пеклі переносять біду. Під оплески ситих попів я не скінчу на Голгофі мою виставу. Так от і буду в Літнім саду пити ранкову каву. В небі мого Віфлеєма зоря не палала осяйно, ніхто не шкодив могилами спати волхвам у цей час. Був достеменно як всі – геть до нудоти звичайний – день мого зішестя до вас. І ніхто не здогадався натякнуть недалекій неделікатній зорі: «Навіщо, зоре, марно розливать вам святощі? Якщо не людське народження – що ж окрім, якого дідька тоді святкувати ще?!» Зважайте: балакучу рибинку волоком вловлять щасливо, – і її, золоту, і рибальське завзяття оспівують люди. Як же про себе мовчать, якщо весь я – суцільне диво, якщо кожний щонайменший мій порух – превелике, незбагненне чудо. З обидвох боків обходьте. З обох дивуйтесь на п’ятеро променів. Називаються «Руки». Двоє прегарних рук! Затямте: справа наліво кидаю в рух і зліва направо. Авжеж, добро мені, – найкращу шию візьму і обплетусь навкруг. Че́репа пуделко під розтин – сяйне́ коштовний розуму скарб. Є що, до чого б не мав я тями? Хочете, видумати можу нову тварину вам? Буде ходить тринога чи з двома хвостами. Хто цілував мене – скаже, чи є солодше від слини моєї соку. Покоїться в мене у нім зугарний гарний язик. «О-го-го» візьму – заллється високим, високим. «О-ГО-ГО» візьму – і ловів поетових сокіл – голос м’яко спаде на низи. Всього не злічить! В решті решт, щоб в літо зи́ми, воду в вино обертать щоб міг, у мене вовною комизельки зігріто дивний жму́ток, що б’ється для всіх. Вдарить праворуч – праворуч весілля. Ліворуч грюкне – міраж сколише. На кого зливу кохання виллю? Хто ляже п’яний у шатах тиші? Пральня. Прачки. Юрба і мокрість. Радіти, чи що, на змйлкову твань? А гляньте, зникає стоногий окіст! Хто ж бо це? Чи не дочки неба й світань? Булочна. Булочник. Булки випік. Що булочник? Нуль, заялозений в дим. І враз у булок загинаються грифи скрипок. Він грає. Світ залюблений ним. Шевська. Швець. Пройдисвіт млявий. Треба якісь там на чоботи головки. Глянув – і арфами розвиваються халяви. Він в короні. Він принц. Веселий і ловкий. Це я серце прапором звів сьогодні. У двадцятому віці небачене чудо! І прочан позбулася труна господня. Вже в древній Мецці – правовірних не буде. Життя МаяковськогоРевом стривожено лігво банкірів і вельмож найвищих. Вийшли – лати, злото порошею. «Якщо серце все, то нащо, навіщо вас нагарбав, дорогі гроші, я? Хто смів там пісню завести? Хто дням звелів розчулитись? Замкніть всю землю у дроти! Завиньте землю в вулиці! Хвалився: «Руки»?! Зброю взять! Ти пестивсь днів лелітками? Так будеш, мов їжак, стирчать. Язик обплюйте плітками!» Земних зазнавши перепон, не вирвусь з-під кормиги я. На мозкові сидить «Закон», на серці гніт – «Релігія». Півжиття минуло, тепер не вирвешся... В тисячу віч наглядач: ліхтарі, ліхтарі, ліхтарі... Бранець я. Нема мені викупу! В ланцюгах землі окаянної. Я би всіх в коханні моїм викупав, так домами обступлено ж океан її. Кричу... І чуть – ключі бряжчать! Тюремника гримаса. Жбурляє з променя-меча тнматок гнилого м’яса. «Ага!» Під хихотливий сміх мая́чу маячнею. Гримлю прикованим до ніг важким ядром – землею. Замкнуло золото монет мій зір. Кому сліпого весть? Навік ув’язнено мене в земну безглузду повість! Хай гине високих брехень тема! Бунт муз рокованого данника. Ви, що вірите в пав – вигадка Брема! – що вірите в троянди – химери дозвільних ботаніків – мій бездоганний опис землі переказуйте з роду в рід. Рвучись з меридіанів, атласу арок, піниться, дзвенить золотоворіт франків, доларів, рублів, крон, ієн, марок. Тонуть генії, коні, скрипки, курчата. Тонуть слони. Дріб’язок тоне. В горлянках, в ніздрях, у вухах зойк його став лящати: «Рятуйте!» Немає місця, де хтось не стогне. А посередині, y непорушній, мов заклятій, каймі островом килим в розквітчаних узорах. Тут живе Володар Усього – суперник мій, мій непоборний ворог. Найніжніші панчохи на ногах його. Смуги хвацьких штанів все притьмили довкола. Краватка, розстрокачена ахово, розповзлась по глобусу черева з во́ла. Гинуть навкруг. Та, як свердло в небокрай, на честь твого – можновладний – сану: Бр-р-а-во! Еввіва! Банзай! Ура! Гох! Гіп-гіп! Вів! Осанна! Пророки громами вергають? Бридня! Це він знічев’я почитує Локка! Вподобав. Од сміху на пузі дзвенять, блискавичаться цілі ланцюги брелоків. Стоїмо онімілі перед твором елліна. Думаєм: «Хто це, де це, коли це?» А це-бо ним небіжчику Фідію велено: «Хочу, щоб з мармуру баби́ пишнолиці». Четверта година – нова поруха: «Раби, пообідати хочу заново!» бог – його моторний кухар – із глин утворює м’ясо фазанове. Витягнеться, самицю коханням облілеївши: «Хочеш найкоштовнішу з зоряного потоку?» І от для нього легіон Галілеїв вже ялозить по зорях в телескопів око. В революціях тільцям держав стрясаться, змінює погоничів людський табун, а тебе, некоронованого сердець можновладця, не займає жоден бунт! Страсті МаяковськогоЧуєте? Чуєте коняче іржання? Чуєте? Чуєте зойки моторів п’яні? Це ж бо ідуть, ідуть горожани викупатись в Його буянні. Людський прибій. Затерся в люд, збентежений всі дні ці. За поводи берусь. Ловлю за фалди и за спідниці. Що́ ж бо це? Ти? Ведуть чи свідомо?! Святобожність твоя – брехня! Мов червоний ліхтар публічного дому, кривавиться око дня. Пощо тобі? Спинись! Не смій! Я знаю радість кращу! Навис пихато заріст вій. Спинись! Та ні – уже нізащо... Там, підносячись над головами, Він. Череп блищить, мов штиблетина на нозі, безволосий, весь розсяявсь до лоску. Тільки на пальці підмізинному на останній фаланзі три з-під бриліанта вищетинились волосики. Бачу – підійшла. Схилилась руці. Губи волосикам, шепчуть над ними вони, «Флейточкою» називають один, «Хмаркою» – другий, третій – незнаним сяєвом якогось, у цю мить твореного мною імені. Вшестя МаяковськогоЯ сам поет. Дітей навчайте: «сонце сходить над ковилою». З любовного ложа з-поза Його волоссячка коханої голова. Очима ввись ти не піднось стрілу. Усмішку прибери твою! А серце прагне пострілу, а горло марить бритвою. На маячню про демона зроста моя нуда. Ось до води веде мене, веде на скісний дах. Сніги навкруг. Снігів наліт. Завихряться й замруть. І падає – ізнов! – на лід замерзлий ізумруд. Тремтить душа. В криг схов вона зайшла – і їй не вийти. От так і буду, зачудований, набережжями Неви йти. Ступну – і знов на місці тім. Рвонусь – і знов дарма. Піднісся перед носом дім. Розверзлась за вікном блідим лиш заграва німа. Туди! Скавчать коти, в пусте зорять. Дзвінок. Коптить нічник. Аптекаря! Аптекаря! Повис на жердях ніг. Думи сплелись, мов оленячі роги. Ревних сліз не втираю, молю, припавши до підлоги, про радощі втрачені раю. Аптекарю! Аптекарю, де до кінця серце зажуру виллє? Чи в неба безмежного нивах, в шалі Сахар, чи в пустель палкім божевіллі є куток для ревнивих? За стінками слоїків безліч тайн. Ти владар найвищої справедливості. Аптекарю, дай душу без болю в простори вивести. Ось простягає. Череп. «Отрута». Схрестилась кість на кість. Ти що? Не може мертвим бути твій небувалий гість. Засліплення роки страшні вже безум розпростер за ним. Так що ж ти – ще! – знайшов в мені, щоб смертю буть розтерзаним? Непевна здогадка по дурному пробрела. У вікнах роззяви – аж волосся сторчма. І враз я плавко обпливаю прилавок. Стеля розверзається сама. Зойки. Гвалт. «Над домом повис!» Над домом вишу. В за́ході церква. Хрест згоряє. Мимо! Лісу верхи. Гайвороння зграя. Мимо! Студенти! Бридня все, що вчимо і знаєм. Фізика, хімія – теревені пусті. Ось захотів і над небокраєм злетів. Скрізь я тепер! Не спинять ніде мене. Збурюйсь, болото балад призвиклих. Співайте тепер про нового вже демона – в американськім піджаці і осяйних черевиках. Маяковський у небіСтоп! Скидаю на хмару речей І тіла втомленого кладь. Місця, де досі не був, вельми приємні для мене. Озираюсь. Оця ось заялозена гладь – оце і є те небо хвалене? Побачим, побачим! Іскрило, палало, блискотіло і шурх ішов – хмарочка, чи далі безтілі тихо спливали. «Якщо красуня любить клянеться...» Тут, на небесній тверді, чути музику Верді? Щілинка крізь обрій. Заглядаю – ангели співають. Добре живуть ангели. Добре. Один відокремивсь, мара господня, і дрімотну німоту розсік: «Ну, як вам, Володимире Володимировичу, подобається безодня?» Я відповів йому, ввічливо згодний: «Прегарна безодня. Безодня – шик!» Сперш нудивсь до одчаю: ні тобі звичайних розрад, ні чаю, ні до чаю газет. Поступово вживався в небесний лад. Виходжу з іншими, як поет, прибульців нових зустрічать. «От і ви!» Обняв зворушено. «Добридень, Володимире Володимировичу!» «Добридень, Абраме Васильовичу! Ну, як коналось? Чи як слід? Чи зручно?» Нічогенькі жартоньки, га? Сподобалось. Біля брами стояв мирно. І якщо знайомих здибав мертвяків, супроводив їх, показуючи в рампі сузірній величаву бутафорію світів. Центральна станція всілякого дива, плутанина штепселів, важелів, кнопок. Ось сюди – і світи захолонуть ліниво – ось сюди – – закружляють рвучким галопом. «Крутніть, – благають, – та так, щоб вимер світ. Що їм? Кров’ю поля поливать?» Сміюсь запеклості: «Біс з ними! Хай поливають, плювать!» Різних променів склеп головний. Місце вигорілі зорі скидать... Ветхий кресленик – не знати чий – перший недосконалий проект кита. Поважно. В клопоті. Лад хмарам чинять чи сонцю жар шурують під піччю. Порядок – страхітний, скрізь все чин-чином. Ніхто не штовхається. А втім – і нічим. Кляли спочатку: «Тиняється без діла!» Я для серця, а де ж серця в тих, що без тіл?! Запропонував їм: «А хочте, на хмарочці тілом розляжусь і звідти оглядатиму виднокіл?» «Ні, – говорять, – це нам не підходить!» «Ну, не підходить – як знаєте! Аби запропонував вам». Кузні часів зітхають міхи – і рік новий приспів. Це звідси вержеться з громами лихими обсув жахливий років. Я не рахую ці тижні святкові. Ми, влямовані у вічний день, ми на дні не ділимо любові, не міняємо коханих наймень. Змовк. На шум мілинний хвилі ліг, – турботи нехай догорять. Мов на пляжі південнім, тільки ще дужче знімілий, – і по мені, цілуючи наскрізь, котяться вічності моря. Повернення Маяковського1, 2, 4, 8, 16, тисячі, мільйони. Вставай, вже досить! До сонця очі! Доки лежатимеш німо цілі дні? Бурчу спросоння: «Чого гуркочуть? Хто сміє серцем шуміти в мені?» Ранок, смерк чи ніч? Тихе блищання небес. Скільки їх, віків, спопеліло впрах, на дріб’язок днів розкололось об даль... Думаю, дивлячись на Чумацький Шлях, – чи сива не моя розмаялась борода? Зорі падають. Наче враз дощі. Ач, туди, до землі-ото вона! Прокинулись в серці забуті заздрощі, а мозком фантазію вже збудовано. – Тепер, певне, земля в новинах знову. Духмяних весен навішали в селах. Місто кожне, мабуть, ілюміноване. Співає рід червонощоких і веселих. Нудьга з’явилась. Важча від хмари, що царствено ген устає сполохом заграв з віддалі, – все мені мариться близькість якогось земного видива. Напруживсь, шукаю між іншими крапками землю. Ось вона! В’ївся. Моря відрізняю, гори в орлиних забавах... Поруч батько. Без змін. Тільки більше оглух з тих пір, та ще протерся трохи на рукавах формений лісничого мундир. Дратує. Очима по скелях лазить. Старому думка яка ясна? Тихо говорить: «На Кавказі вже, напевно, весна». Безтіла отара, та й нудь же з неї яка! Набубнявіла лють апаша. Папашо, я ну́джусь! Я нудьгую, папашо! Дурнів-поетів небом маните, зір ордени – наче мана. Сонце! Чого розхлюпало мантію? Думаєш – кардинал? Кинь промінці смоктати вві сні ти! За мною! Все одно без ніжок – що будеш бруднити?! І калош не треба для твані земної. Зо́рі! Вже досить мученицький плести вінець землі! Зачервонілись виразно. Хто там крильми до землі летить? Світання? Стій! По дорозі якраз нам. То схожий я до райдуги, то хвіст зав’ю кометою. Чого б’юсь в небокрай тугий? Що я в собі страшне таю? Показую світам неймовірної хуткості хист. Дух бездомний давно повен дум про дні минулі. Бачу: тримають безліч міст в жменях земні півкулі. Окремі голоси розрізняються в усі. Вимахів сто вниз. «Здрастуй, бабусю!» Підсковзнувся в асфальті. Звівсь. Ото ж бо силі мандрівника хмар позаздрить могли б. Голоси: «Дивіться, напевно, фарбар з даху. Ще пощастило! Важкенький хліб». І знову юрба на налигачах діла, котилося дня громозвучне годиния. Чи є горлянка, щоб дужче згуділа – дужче, ніж місто – З його гудіння! Хто схопить вулиць поривистий вимах? Хто зможе тунелі усі продибать? Хто їм заборонить під хмарою в дймах аеропланами свердлити кіпоть? По схилу екватора з тих Чікаг крізь Тамбови котяться карбованці. В спразі готівки женуться всі, тілами утрамбовуючи гори, моря та бруківки. Їх той же лисий невидимий водить, чільний танцмейстер земного канкану. То в масці ідеї, то в чорта подобі, то богом проблисне й за хмарою кане. Тихше, філософи! Я знаю – по суті – чи не є життя для них марним? На те, щоб рвати, на те, щоб псу ти дні листкам календарним. Їх жаліти? А мене їм жаль? Зжерли бульвари, сади, площі в русі. Антиквар? Покажіть-но. Я купую кинджал. І солодко почувати, що ось – я помщу ся. Маяковський вікамКуди я, по що я? Вулицю соту минаю, як вулик, людьми обліплений. Зщільничені вікна очима хоч всотуй – і тяжко, і гидко, і гірко у липні їм. Вітрини і вікна гасить місто. Стомилось – і відсвіт зник. І тільки випатрує хмари, мов м’ясо, кривавий захід-різник. Тиняюсь. Міст феєричний. На нього зліз. Бентежний дивлюся з нудьгою новою. Стояв – пригадалось. Був оцей блиск. Але це тоді називалось Невою. Тут місто було. Неймовірне місто, вплутане в хмари димарного лісу. В оцьому от місті безбарвно й склисто ночі скоро мають повиснуть. Липню капут. Обезно́чів зогрітий. Змаячнів у цілком притамовану мову. То можеш карету шпитальну зустріти, то постріл почуєш. Замовкне – і знову. Я знаю, такому, як я, розпалиться недовго, звичайно, та все-таки дико, коли тисячі не ліхтарень, а лиця. Що схоже іще до такенного тику? Ось бачу – над дахом, мов з галюцинацій – ідеш промінцями, складаєш їх в копи. Тягнусь, але зникла туманом зненацька. І знов я стою онімілий і вкопаний. Гульвіс опівнічних юрба розкололась, майже пахощі шкіри вчуваю, це майже дихання, це майже голос, я думаю – привид, а він оживає. Шарпнулася, вийшла з повітря на люди. Їй мало – одна! – ось юрбою стає. Серце воскресле ударило в груди. Я знову землею каратися буду. Хай славиться – знов! – божевілля моє! Ліхтарі так само тоді різьбились посеред вулиці. Будинки схожі. Так само із ніші голова кобили – злипком. – Прохожий! Це вулиця Жуковського? Глянув, неначе дитина на світ, – аж он які очі – і дивиться мимо. «Вона – Маяковського тисячі літ: застреливсь у любки він тут під дверима». Хто, я застреливсь? Оце новина! Блискучі радощі, серце, вичекань! Вікна́ лечу. Небесна звичка. Високо. Глибше ввись зайшов на верхній поверх аж. Завісилась. Дивлюсь на шовк – все так само, спальня та ж. Юна – хоч тисячі років пройшло. Лежиш. Промінням волосся вколисане. Хвилина... Що місячним сяйвом було – гола його, виявляється, лисина. Знайшов! Нехай лежать уві сні. В руці жало кинджала стис. Повзу, приглядуючись – що ж, зітни! Люблю – та ні, не подолаю жалості. Доброго ранку! Сяйнула електрика. Очей два викоти. – «Хто ви?» – «Я Ніколаєв – інженер. Це моя квартира. А ви хто? Що вас до жінки моєї жене?» Чуже приміщення. Клякнув ранок. Голу жінку чужу бачу й трепет губів незнаних. Біжу. Химерною тінню, важкий, кошлатий, мчу по стіні, сяйвом облитий. Жильці вибігають, вгортаючись у халати. Гримлю об плити. Швейцара ударами у кут загнав. «Із сорок другого куди її діли?» «Легенда є: до нього з вікна. Ось так і валялись тіло на тілі». Куди тепер? Авжеж, світ за очі. Поля? Нехай поля! Траля-ля, дзін-дза, тра-ля-ля, дзін-дза, тра-ля-ля-ля-ля-ля-ля-ля. На шию зашморг зручно кинь! Сплетусь в палкому літі я! А на руках наручники, чуттів тисячоліття... Загине все – шукай прикмет. І той, хто всім началить, останній промінь в тьмі планет із сонць останніх спалить. І тільки біль в мені гостріш – стою, в огнях життя, На непогасному кострі довічного чуття. ОстаннєШир, бездомного лоном прийми твоїм знов. Небо яке тепер? Зорі якій? Піді мною завів і виводить світ тисячею церков: «Із святими упокій!»
|