ПрологЗа всіх вас, яких я подобав або подобаю, іконами схованих у душі в печері, як чару вина за здоров’я, з шанобою підношу віршами сповнений череп. Чи, може, крапкою кулі скінчить, – все частіше міркую про це. Про всякий випадок сьогодні вночі даю прощальний концерт. Пам’ять! У залах мозку иаселюйсь коханих чергами незліченими. Лий із тіла в тіло веселість. Вдягай в колишні весілля ніч мені. Сміх із очей лиймо в леті. Не забудемо ніч цю прикметну ми. Я сьогодні гратиму на флейті. На власному стовпі хребетному. 1Вулиць безкраї версти ногою мну. Від цього пекла куди тікати! Якому небесному Гофману вигадалась ти, триклята?! Для бурі веселощів вулиць завузько. Празник чепурних ще й ще черпав. Думаю. Мислі, крові згустки, закляклі і хворі, пнуться із черепа. Мені, чудотворцеві всіх празників, самому на празник вийти нема з ким. От гепнусь зараз на Невському навзнаки і голову розтрощу камінням пласким! От був я блюзніром. Кричав, що бога нема, а бог таку з пекельних глибин, аж гора перед нею затремтить вогнева, вивів і звелів: люби! Бог задоволений. Під небом у кручі змучений чоловік здичавів і вимер. Бог потирає долоні ручок. Думає бог: зажди ж, Володимире! Це ж він, він же, щоб не збагнуть, хто ти, вигадав дати тобі в чоловіки іншого і на рояль покласти людські ноти. Коли підкрастися до дверей перед спальнею, перехрестити над вами мережання укривалове, знаю – засмердить шерстю смаленою і сіркою здиміє м’ясо в диявола. А я замість того до ранку раннього від жаху, що тебе любить повели, метався і крики в рими вигранював, уже напівбожевільний ювелір. В карти б грати! В вино виполоскать горло серцеві зоханому. Не треба тебе! Не хочу! Все ж одно я знаю, я скоро здохну. Коли правда, що є ти, боже, боже мій, коли це ти зірками виткав небо, коли цей біль, щоденно множений, походить, господи, від тебе, вдягни судді ланцюжок. Жди мого візиту. Я акуратний, з’явлюся в строк. Слухай, Всевишній інквізиторе! Стисну рота. Крику ні єдиного не випущу із розкусаних губ я. Прив’яжи мене до комети, як до хвоста жеребиного, і вимчи, рвучи об зоряні зуб’я. Або ще так: коли душа з тіла виб’ється і, тупо вихмурившись, на суд твій кинеться, ти млечну путь перекинь шибеницею, візьми й повісь тут мене, злочинця. Роби що хочеш. Хочеш, четвертуй. Я сам тобі, праведний, руки вимию. Тільки – чуєш! – забери прокляту ту, яку ти зробив моєю любимою! Вулиць безкраї версти ногою мну. Від цього пекла куди тікати! Якому небесному Гофману вигадалась ти, триклята! 2І небо, що блакить забуло в димах, либонь, і хмари, обідрані, мов біженці сьогодні, визорю в мою останню любов, яскраву, як рум’янці в сухотного. Радістю покрию рев стовпищ, що забулись, як в хату свою йти. Люди, слухайте! Вилазьте з окопів. Потім довоюєте. Якщо навіть, від крові хитаючись, мов Бахус, п’яний бій іде, – слова любові й тоді не ветхі. Любі німці! Я знаю, на губах у вас гетевська Гретхен. Француз усміхаючись іде на багнет, з усмішкою розбивається підстрілений авіатор, якщо пам’ять цілунку сягне твого, Травіато. Та не до рожевої жуйки мені, що нею століття будуть годовані. Сьогодні до нових лягаймо ніг! Оспівую тебе, руду. нафарбовану. Може, від цих днів, страшних, наче ніж колія, коли століття вибілять бороду, лишимося тільки ти і я, що бігаю за тобою від городу до городу. Будеш віддана за море, сховаєшся у ночі в дірі, – я в тебе вцілую крізь лондонський морок вогненні губи ліхтарів. Крізь спеку пустині витягнеш каравани повз лев’ячу засідку сторожку, – тобі під пилом, на вітрі рваним, покладу Сахарою розжарену щоку. Дивишся, посмішкою вкривши обличчя, – який тореадор хороший! – І враз вмираючим оком бичим я ревнощі кину в ложі. Замріяно підеш по мосту височенному – думати: добре внизу би. Це я під мостом розлився Сеною, кличу, скалю прогнилі зуби. З іншим запалиш вогнем рисаків Стрєлку або Сокольники. Це я, здершись туди над ліски, млію місяцем, жагучий, оголений. Дужий, придамся їм я, – звелять: себе на війні убий! Останнім буде твоє ім’я, заклякле на видраній ядром губі. На троні скінчу? На Святій Єлені? Осідлавши вали бурхливих днів, я – однаковий кандидат і на царства незліченні, і для кайданів. Царювати доля посадить мене, – твої риси на сонячнім золоті моїх монет звелю народу: вирізуй! А там, де в тундру світ вилиняв, де з північним вітром веде ріка торги, – на ланцюг надряпаю ім’я Лілине і ланцюг зцілую в мороці каторги. Слухайте ж, всі, хто про блакить забув, либонь, і звіром в окопі вищирився сьогодні! Це, може, остання у світі любов визорилась, як рум’янці в сухотного. 3Розгублюся в році, дні, ЧИСЛІ. Самітний замкнусь з аркушем паперу я. Творись, просвітлених муками слів нелюдська містеріє! Сьогодні, тільки до вас прийшов, відчув – у домі не лагідно. Щось приховував шовк твого плаття, і ширивсь у повітрі запах ладану. Чи рада? Холодне «дуже». Мур розуму розбитий безпораддям. Я розпач громаджу, гарячковий і недужий. Послухай, все ж одно не сховаєш трупа. Страшне слово обруш на нерви. Все ж одно кожен твій м’яз наче в рупор сурмить: умерла, умерла, умерла. Ні, скажи. Мені правди треба! (Мені ж такому не підняти й ноги!) Очі в тебе вирились ямами двох могил. Ями глибшають. Нема дна там. От-от зірвусь з помосту днів. Я душу над прірвою натягнув канатом, жонглюючи словами, захитався на ній. Знаю, він уже коханням вимолотий. Йому давно остогидло все це. В моїй душі себе ви молоди, святові тіла визнайом серце. Знаю, всі за женщину платять. Не біда, якщо тепер одягну замість шику паризьких платтів тютюновим димом тебе. Любов мою. мов апостол часів оних, по тисячі тисяч рознесу доріг. Тобі в віках приготована корона, а в короні слова мої – райдугою судорог. Як слони стопудовими іграми вивертали перемогу Піррову, я ходою генія мозок твій вигромив. Даремно. Тебе не вирву. Радій, радій, ти доконала! Мною сум такий оволодів, що тільки добігти б оце до канала і голову пхнути у вищир воді. Губи дала. Яка ти скупа ними! Приторкнувся і остиг. Немов цілую покаянними губами в холодних скелях витесаний монастир. Грюкнули двері. Нараз прийшов він з веселого празника. Я як навпіл розчахнувся мукою. Крикнув йому: «Гаразд! піду! гаразд, нехай! Твоя лишиться. Шмаття наший їй, щоб крильцям боязким крізь шовки не пролізти. Дивись, не втекла б. Камінням на шиї жінці вчепи важенні намиста!» Ех, ота ніч! Скручував розпач тугіш за канати. Від плачу мого й реготу жах вимордував морду кімнати. І занесений від тебе примарою виплива лик, очима ти визорила між килимових дерев його, наче вимріяв новий якийсь Бялик сліпучу царицю Сіона єврейового. Перед тією, яку віддав назавше, схилив у муці коліна. Король Альберт, всі міста віддавши, проти мене задарений мов на йменинах. Визолочуйтесь у сонце, квіти й трави різні! Весняньтесь, стихії, цілі віки! Хочу однієї трутизни пити й пити рядки. Ти, що обікрала серце, відібравши в нього все, вимаячивши душу до тортур мою, прийми мій дар, моя люба, більше я, мабуть, нічого не придумаю. Фарбуйте ж свято на сьогоднішнім числі. Творись, розп’яттю рівна, містеріє. Бачите – цвяхами слів прибитий на папері я.
|