Інші будівлі брудною корою осель
у згадці про Notre-Dame ввижаються мені.
Минулого величний корабель,
що зачепивсь за час і вгруз на мілині.
Важкі, як нудьга, половинки дверей;
желе із заліза безглузде.
Пройшли крізь чернечий служилий єлей
в соборну розкішну пустку.
Читав письмена, що оздоблюють храм,
про богові блага на небі.
Приділяв увагу партеру й хорам,
обдивлявся вигоди і меблі.
Я вийшов – зо мною перекладачка-дура
щебече бантиком-ротиком:
– Ну, як вам подобається архітектура?
Яка небесна готика! –
Я зважив все і обдумав: – Дарма!
Він кращий Блаженного Васьки.
Звичайно, під клуб не піде – напівтьма, –
про це не думали – класики...
Не стиль... В цій справі не лізу в знавці.
Не давсь старизні на поталу.
А те вже добре, що лави й стільці
готові тобі на всю залу,
його не треба пристосовувать заново,
хоч би які переробки були, –
а в наших – нема ні стільців, ні органів.
Копнеш – самі куполи.
І краще б оркестр, але гра дорога, –
спочатку не буде фінансів, –
куди вже ліпше, коли орган –
вигравай хоч п’ять сеансів.
Звісно, репертуар змінимо знов –
фокстроти, а не сопіння.
Не личать французькому Держкіно
церковні співи й моління!
А для реклами – не храм, а краса! –
Де будуть для вигадок межі? –
Електрорекламі – найкращий фасад:
з’єднати тросами вежі
та буквами різними «Signe de Zoro»,
щоб букви мінились повніш.
Така реклама роззявить свій рот, –
аж видно на весь Boulmiche.
А ще як лампочки в очі вкрутить
химерам на розі собора,
тоді – нікому назад не піти:
весь час – повнісінькі збори.
Та треба тут обережним буть,
ядром щоб не збить позолоти.
А надто тоді, коли підуть
громить префектуру навпроти.
Євген Дроб’язко?