Інші будівлі
брудною корою
осель
у згадці про Notre-Dame
ввижаються мені.
Минулого
величний корабель,
що зачепивсь за час
і вгруз на мілині.
Важкі, як нудьга,
половинки дверей;
желе
із заліза
безглузде.
Пройшли
крізь чернечий
служилий єлей
в соборну розкішну пустку.
Читав
письмена,
що оздоблюють храм,
про богові блага
на небі.
Приділяв увагу
партеру й хорам,
обдивлявся вигоди
і меблі.
Я вийшов –
зо мною
перекладачка-дура
щебече
бантиком-ротиком:
– Ну, як вам
подобається архітектура?
Яка небесна готика! –
Я зважив все
і обдумав:
– Дарма!
Він кращий Блаженного Васьки.
Звичайно,
під клуб не піде –
напівтьма, –
про це не думали –
класики...
Не стиль...
В цій справі не лізу в знавці.
Не давсь
старизні на поталу.
А те вже добре,
що лави й стільці
готові тобі
на всю залу,
його
не треба
пристосовувать заново,
хоч би які
переробки були, –
а в наших –
нема ні стільців,
ні органів.
Копнеш –
самі куполи.
І краще б оркестр,
але гра дорога, –
спочатку
не буде фінансів, –
куди вже ліпше,
коли орган –
вигравай
хоч п’ять сеансів.
Звісно,
репертуар змінимо знов –
фокстроти,
а не сопіння.
Не личать
французькому Держкіно
церковні співи й моління!
А для реклами –
не храм,
а краса! –
Де будуть
для вигадок межі? –
Електрорекламі –
найкращий фасад:
з’єднати
тросами вежі
та буквами різними
«Signe de Zoro»,
щоб букви мінились
повніш.
Така реклама
роззявить свій рот, –
аж видно
на весь Boulmiche.
А ще як
лампочки
в очі вкрутить
химерам
на розі собора,
тоді –
нікому назад не піти:
весь час –
повнісінькі збори.
Та треба
тут
обережним буть,
ядром
щоб не збить
позолоти.
А надто тоді,
коли підуть
громить
префектуру
навпроти.
|