1

Позбирайтесь-но, малята,
Наберіть книжок багато.
Пісня ця вас просто з дому
понесе по світу всьому.

Починається земля,
як відомо, від Кремля.
За морями, скрізь і всюди,
комуністів люблять люди.
Ті, що працюють,
Їх з радістю чують.
А буржуям їхній голос
рідіймає вгору волос.

2

Від Кремля ми за хвилину
сіли всі в автомашину
й швидше на аеродром.
Грім і гуркіт там кругом!
На поляні люди ходять,
літакові гвинт заводять.

3

Підступай, малюки,
розправляй галстуки
і лети, немов шпаки,
навіть як ластівки!
Чи зупинить нас хмарина!
Обминув і знов полинув!
Пам’ятай, хто в небо зліз, –
мідно стисніть губи,
щоб не плюнути униз
дядькові на чуба.

4

Ми в Париж злетіли з неба,
обдивитись місто треба.
Пішли туди, пішли сюди,
куди не глянь – французи.
Але один іде – худий,
а інший – з добрим пузом.
В Парижі вдень та й уночі
таке побачиш всюди:
живуть розкішно багачі,
і кепсько – бідні люди.
Серед Парижа – башта,
висока, аж страшно.

5

Везе нас поїзд день і ніч,
то ліс, то місто мимо.
Сільцям та присілкам навстріч
мчимо з хвостом із диму.

6

Гойдає пароплав вода.
Лебідка тягне лапу –
забрала в лапу чемодан,
а ми йдемо по трапу.
А навколо хвилі
спінені, білі.
Звідусіль
гори хвиль.
Океан лихий заграв,
хоче стерти пароплав.
Вітре, з гуком не лети-но:
нас по хвилях мчить машина,
і гвинтом своїм міцним
безупинно тягне дім.
Доїхали до берега, –
тут тобі й Америка.

7

Здаля, неначе горбики,
сотні гір – як глянеш ближче,
от які в Нью-Йорку
стоповерхові домища.
Всі дні народ снує навкруг
із хуткістю блошиною,
не тратять марно ніг і рук,
а роблять все машиною.
Немов санки з гори без пилу
злітають перекатами,
так тут летять автомобілі
із лежнями багатими.
І знов сивобородий дим
(не голить поїзд бороду).
Мчимо до іншої води,
під’їздимо до города.
Гарне, та не близько
місто Сан-Франдіско.

8

А звідти знов за океан
пливуть такі оце, як я.
Серед океану стоять острови, –
тут інші люди і запах трави.
Приїхали, і от вона –
японська сторона.

9

Легко в думці зважимо
мешканця Японії:
ми – як коні, скажемо,
а вони – як поні.
Дерева тут дрібні такі,
доми малого зросту.
Сади, де тільки оком кинь,
як ліліпути просто.
На острові гора лунка,
димить, гуде гора-вулкан.
Як вранці заклекоче вмить,
вогнем як присне в небо!
Та люд не кидає робить.
Не можна. Жити треба.

10

Звідси за морем – Китай.
Сідай і за море катай.
Від сонця Китай пожовкнув і висох.
Країна чаю. Країна рису.
Наче й нічого: рисова каша
та чай з розмальованих чашок.
Але рис і чай не завжди у китайця, –
на нього англійський купець нахваляється:
– Віддавайте нам їжу свою,
бо війною піду й розіб’ю!
Ми, на людях кататися звикши,
китайців таких прозиваєм «рікші».
В трудящих звикли вганяти кулі.
Трудящих таких прозиваєм «кулі».

11

Хлопчик китайський російських хлоп’ят
стрічає дружньо, як брата брат.
Ми не були зухвалими –
Їх не грабували ми.
За це на нас багатій англійський
стискає кулак, побачивши зблизька.
Шукаєм оборони ми
за рідними кордонами.
Через Сибір нас експрес повіз.
Ліс та гори, гори й ліс.
15 днів я по рейках мчу,
і знов в Москву – гуляй досхочу.

12

Навіть жах малят бере:
– Ми ж поїхали вперед,
а назад примчали знов,
аж мороз по нас пішов.
Маяковський, розкажи нам,
цим дивам яка причина? –
А я йому:
– Це тому,
що, моє маля,
кругла земля,
наче куля точена
на долоні в хлопчика.