Хлопчик Влас Прогулкін завше
спать лягав, журнальчик взявши.
Все в журналі так цікаво:
– Дочитаю весь, їй-право! –
Ані батько, ані мати
не примусять Власа спати.
Засинає перед світом,
геть зім’явши подушки,
в час, коли вже інші діти
узялися за книжки.
Коли вже інша дітвора
чаює, матір слуха,
на нього гримають: – Пора! –
А він – під ковдру вуха.
Розійшлися інші в школи, –
Влас під краном напівголий –
не дрімати в школі щоб,
миє носа, мочить лоб.
Без сніданку, ніби тінь,
ледь волочить ноги він.
Походив і став, роззява.
Бачить – вивіска цікава.
От і грамота здалась!
Прочитає зараз Влас.
Читає спереду крізь сон, –
виходить: «Куафер Сімон».
Почав з кінця знавець наук, –
«Номіс» виходить «рефаук».
Поміркував хвилинок п’ять
та й далі – знов чимчикувать.
На третім поверсі огні –
«ТЕЖЕ» блищать у вишині.
Читає. Ще хвилини три
простояв біля двох вітрин.
Як-ніяк, а в двері школи
ввійшов, спізнившись, як ніколи!
Клас замкнули. Стукнув Влас, –
не пускають Власа в клас!
Почекать терпцю немає, –
«Краще в гроші я зіграю!»
Він програв один п’ятак, –
Не облишиш справи так...
Грав захоплено, і ось
три години пронеслось.
Що ж поробиш, – мабуть, треба
повертатися до себе!
Сплакнув, сумний, проходячи,
щоб співчували родичі.
Ті до хлопця: – Як ти зблід!
– Голова... Прикласти б лід...
Так боліла, що прибіг –
в класі висидіть не міг.
Складіть листа до вчителя,
вчителя-мучителя! –
В школу Влас листа відніс
та й завіявся кудись.
Словом, зріс цей самий Влас –
вийшов з нього лоботряс.
В мозку крихта знань мала,
звісно, – в вуз не привела.
Ледь взяли з порожнім лобом
до заводу чорноробом.
Ну, та Влас і на заводі
ту ж історію заводить:
у людей – роботи гул,
У Прогулкіна – прогул.
Місяць прослужив ледь-ледь,
та й прогнали Власа геть.
З горя хлопець губи пухлі
у пивнушці мочить в кухлі
і лежить, уткнувшись в мур,
у багні, неначе кнур.

Діти, не будьте такими, як Влас!
Радісно книжку беріте і – в клас!
Змалку озбройся підручником-книжкою, –
мозок з дитинства розвинь і вишколи!
Школу люби – тільки з школою ти
зможеш у світле майбутнє ввійти!