Париж, мов жовток сковорідки дно,
струм електричний залив знов.
Хоч в гості, хоч до себе –
жіноцтва туча.
Година – як треба –
розпроституча.
Та чи досить цих втіх,
щоб французові розпалиться!
Прожили, мовляв, усіх,
окрім поліції.
Парижанин глухий.
Але всі мус’ї
підморгують одній
на «бульвар де Капюсін».
Підстелитись готова умить –
хай-но прохожий змилується, –
однонога стоїть
на двох милицях.
Чого від майбутнього чекала?
Ну, – були ноги.
Будочницею, яких немало,
стерегла дорогу.
Жила в лахмітті, в напастях,
хлібець потроху гризла,
і раптом поїзд на щастя
Їй ногу зрізав.
Пролікована виплата.
Не встигла й підкріпиться –
в панелі виплюнута
лікарнею робітниця.
Ну, що з тих ногатих?
Позіхаючи, блукаєш.
Пересиченість багатих
безніжжя розпікає.
Доказ – значу́щий.
Ось вам факт.
Погань же суща,
а дівчина нарозхват.
Хутром облямована,
сукня красується, –
дівчина безумовно
успіхом користується.
Співаю віршем безпардонним
про диво це знамените, –
як просто за кордоном
кар’єру зробити.