Наш труд аж сяє на «Гіганті»,
сухі степи хлібами радує.
Наш труд блищить. Куди не гляньте,
встає фабричною громадою.
Але і сонця блиск від плям
не зміг застрахуваться, –
то ляпнуть їх смоленці нам,
то ляпнуть астраханці.
Отож ти не чекай, поки́
все висвітлять газет рядки,
хворобу сам громи таку, –
ножем хірурга у боки
всаджуй самокритику!
Потрібна не для видика
така нам критика.
Не нам кричати крізь кашель
для спорту горластого,
ні, наша критика – важіль
життя й господарства.
Країно Рад, собі ти чисть –
нутро і тіло,
щоб, чистотою сміючись,
республіка зоріла.
Щоб не хилить туди, сюди
будову комунізму,
хитливих провіряй завжди
своїм робочим низом.
Ти скрізь, де білих западня,
де зава оточить рідня, –
витруюй, виганяй щодня
то ласкою, то пліттю,
щоб швидко рідний край піднять,
йдучи по п’ятиліттю.
Така потрібна з дня на день
нам критика витримана,
як кисень для людських легень,
як для кімнат – провітрювання.