Ви собі уявляєте паризьких жінок
із шиєю в перлах, роздіамантненою рукою...
Уявляти покиньте: життя жорстокіше –
бачив я парижанку мою не такою.
Не знаю, далебі, молода чи стара вона,
до жовтизни відшліфована між хамських химер.
Служить вона в убиральні ресторана,
маленького ресторана – «Гранд-Шомьєр».
Пияки ресторанні можуть зажадати
для полегшення піти пройтись.
Справа мадмуазель рушнички подати;
вона у цій справі просто артист.
Поки в трюмо роздивляєшся прищик,
вона улесливо око примружить,
присне духами, підпудрить, тоді ще
подасть піпіфакс, підітре калюжу.
Рабиня обжер без сонця, як в скриньці, –
в шахті клозетній щоденно стовпіє.
За п’ятдесят сантимів – по курсу червінця –
з мужчини щось біля чотирьох копійок!
Мию руки над посудиною мармуровою
в цій, духами пропахлій норі невеселій,
і, мадмуазеллю здивований,
хочу сказати мадмуазелі:
«Мадмуазель, ви маєте вигляд поганий.
Нащо юність марнуєте з ночі до ранку?
Або мені набрехали про парижанок,
або ви, мадмуазель, не парижанка.
Виглядаєте ви туберкульозно, зів’яло.
Панчохи простенькі... А шовк вам не до лиця?
І чому не шлють вам пармських фіалок
вдячні мусью від повного гаманця?» –
Мадмуазель мовчала, гуркіт навалював
на ресторан, на стелю, на нас.
Це, розпочавши веселощі карнавалові,
весь в парижанах стугонів Монпарнас.
Пробачте, будь ласка, за вірш, скреготу повний по вінця,
і – за описані смердючі калюжі.
Але дуже важко в Парижі жінці,
якщо жінка не продається, а служить.