Шпилі знамениті будинків-рапір,
бачиш, стримлять в небеса.
Чудові в Парижі пале́ ампір,
чудові пале ренесанс.
Тут звикли красу берегти, опікать,
тут шана мистецтву луна,
із міді палаців сяють вікам
архітекторів імена.
Як собака на сіні, палаци оці
лежать на осінній Сені,
а саме оцих палаців творці
синіють тепер у Венсені.
Тут не плачуть і не ждуть розрад,
насунуто кепку до брів.
На глині в черзі до бога вряд
тридцять трун робітників.
Подій паризьких гучна течія,
та ця – примітна не вельми-то:
похапцем зводили дім хазяям,
і дім зваливсь на будівельників.
По балках наче розтерли томат.
Камінні звелися над ямою –
камінне небо на камінних домах
і горе важке, як з каменю.
Захід кінчається. Пізній час.
Скалічення вкрив вечір сивий.
Важко любимих впізнати враз
в людському рагу з кінцівок.
Діти, чого ви злякались крові?
Татові кров обітріть з щоки!
Тато тепер на небесній будові
зводить хмари-дашки.
За татом марно ти не сумуй,
він – ангел французький, та, може,
і там, на небі, накажуть йому
стать чорноробом божим.
Сестро, нащо даремно дрижать,
чом тримаєшся ледве?
Дивись, що за красень старший ажан
в парі сонць-еполетин!
Дружино, втихни, вгомонись,
сльози витри, поглянь вперед...
Дивись, прийшов прем’єр-міністр
мусьє Пуанкаре.
За ним найзначніших панів череда, –
це гербом на портфелях свідчиться.
Мусьє міністр допоможе, подасть...
ручку пухку в рукавичці.
Вартує труни ажанів юрба,
ставши напоготові,
Їх справа одна – «пасе́ а табак»,
себто – бий до крові.
Чуєте, здалеку крики й удари,
пісню й навальний крок...
Б’ють ажани в ніс, в окуляри
наших біля метро.
Гидко, як люди дурні над усе
ставлять свій запічок звичний, –
я славлю тебе, «репюблік франсе́з»,
вільна і демократична.
Вільно, батьки, вільно, брати,
чекайте тут вознесіння.
Щоб палацам нових королів лягти
на Сені, як псам на сіні.
Щоб місто верхами до бога тяглось,
щоб пнулися в небеса
чудові пале Луї Каторз,
ампір і ренесанс.

У внутрішнє лізти не личить гостям,
лиш в мислях питаю приховано;
мусьє Париж, на скількох костях
розкіш твою побудовано?