Петро Йванович Сорокін
має душу крижану.
Він далекий від пороків,
від вина і тютюну.
Лиш одна любов рікою
залила, й він в хвилі тоне, –
любить сергою такою
висіти на телефоні.
Фарширований плітками,
мчить він скоком, мов коза,
до знайомих, щоб «між нами»
новину переказать.
Задихаючись, в поту,
він, діставшись в наші далі,
ще додасть від себе пуд
найпікантніших деталей.
«Ну... – почне, потисши руки, –
регіт боки вам порве:
Олександр Петрович Брюкін
з секретаркою живе.
А Іван Іванич Тістов,
перший в тресті інженер,
з цілорічного від’їзду
знов до жіночки жене.
Ну, а в неї тут – інтрижка...
Він, боюсь, як різоне!..
А до речі – всюди нишком
гомонять, що Розенель...»
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Дивну цю новину вкупі
з іншими всіма обслинить
й жваво доповість, що в супі
у сусідів буде нині.
Хто і що поклав у рот,
як імення джигунове,
і з чиїх таких щедрот
в новій шубі Іванова.
Коли в такого спитаєтесь ви
про бажання найбільше, чільне,
він скаже: «Бажаю, щоб став світ
замковою щілиною суцільною.
Щоб влізти в щілину цю замість ключа
і, слини ковтаючи лишки,
підмічать, усе до дрібниць підмічать
в чужих ділах та ліжках».