Товариш Попов
замалим не від плуга,
майже
від верстата
й сохи.
Він –
навіть партієць,
та з ляку
і туги
бурчить
баритоном сухим:
«Розкриваєш газетину –
в критиці вся,
усяка
хитається
скеля.
Криють.
Кого?
Аж знітивсь я,
від прізвищ –
волосся
до стелі.
Бо є тут
підкоп,
підрив-бо є тут...
Критику
обережненько
слід нам вести.
А ці от
критикують,
не щадять авторитету,
ні чину,
ні посади,
ні солідності.
Критика
знизу –
це трутизна́.
Зверху –
оце-таки ліки!
Чи можна
дозволить,
щоб були
знизу в нас
всі! –
критикани та злоріки?!
Про мерзощі
наші
у сурми сурмим.
Іди
й по газетах страмись я!
Ну, от я схибив...
Та в тресті
в моїм
єсть же
ревізійна комісія!
Можна же ж
не чіпати стовпів,
а покликать
до братух
до своїх же:
– Товаришу Попов,
порадим
тобі,
орудуй...
якось...
щоб тихше... –
Присікались,
аж верне
з душі...
Обляпують
квачищем шершавим.
Але ж це –
підриває,
товариші,
підвалини держави!
Кого критикують? –
репетує, клене,
аж голос
верещить
тенорком, –
Вчора –
Іванова,
сьогодні –
мене,
А взавтра –
Раднарком!»
Товаришу Попов,
не скигліть як щеня!
Балачки про підрив –
брехня!
Ми кличем всіх,
щоб у лоб,
без фокусів,
критика
погань
косила, –
і це
найдоказовіший з доказів
нашої
чистоти і сили.
|