Товариш Попов замалим не від плуга,
майже від верстата й сохи.
Він – навіть партієць, та з ляку і туги
бурчить баритоном сухим:
«Розкриваєш газетину – в критиці вся,
усяка хитається скеля.
Криють. Кого? Аж знітивсь я,
від прізвищ – волосся до стелі.
Бо є тут підкоп, підрив-бо є тут...
Критику обережненько слід нам вести.
А ці от критикують, не щадять авторитету,
ні чину, ні посади, ні солідності.
Критика знизу – це трутизна́.
Зверху – оце-таки ліки!
Чи можна дозволить, щоб були знизу в нас
всі! – критикани та злоріки?!
Про мерзощі наші у сурми сурмим.
Іди й по газетах страмись я!
Ну, от я схибив... Та в тресті в моїм
єсть же ревізійна комісія!
Можна же ж не чіпати стовпів,
а покликать до братух до своїх же:
– Товаришу Попов, порадим тобі,
орудуй... якось... щоб тихше... –
Присікались, аж верне з душі...
Обляпують квачищем шершавим.
Але ж це – підриває, товариші,
підвалини держави!
Кого критикують? – репетує, клене,
аж голос верещить тенорком, –
Вчора – Іванова, сьогодні – мене,
А взавтра – Раднарком!»
Товаришу Попов, не скигліть як щеня!
Балачки про підрив – брехня!
Ми кличем всіх, щоб у лоб, без фокусів,
критика погань косила, –
і це найдоказовіший з доказів
нашої чистоти і сили.
Євген Дроб’язко?