Немов з казань,
стара Казань.
Шумить бурун:
«Шурум... бурум...»
Люди в довгім коридорі
наслідивши, як в дворі,
щось по-своєму говорять,
оглядають номери.
Кашляє в рукав,
не підходить, став, –
боязка душа.
Вітаю товариша.

Я в мовах – не дуже, мені – будь ласка –
по-норвезьки, по-шведськи маж.
Входить татарин: «Я по-татарськи
вам прочитаю «Лівий марш».
Входить другий. Вилицюватий.
І почина, зупинившись близько:
«Я – марієць. Хочу прочитати
тобі твій «Лівий» по-марійськи».
Ці виходять. По дорозі
третій стрів їх на порозі.
«Марш ваш –
наш марш.
Я – чуваш,
послухай, зваж.
Марш вашинський
так по-чуваськи...»

Неначе рокам наказую вчасно я:
– Стійте, воля в мені така! –
торкаюсь рукою своєю власною
безтілого слова «політика».
Народи, що чорну знали нужду,
холодну, як Урал у льоду,
вдерлись у двері, йдучи на штурм,
на камінь, фортецю культур.
Немов з казань,
Стара Казань.
Шумить бурун:
«Шурум... бурум...»