Мода – всіх проймає скрізь
і розгонисто і куцо,
наче білка між коліс,
кожний самокритикується.
Сам себе радбюрократ
бить в чиновні перса вміє:
«Я завжди за владу Рад.
Критикуйте! Без пихи я.
Та... квиління стін газетне...
Чи в робкора слово зважене?
По інстанціях причетних
ви пускайте зауваження».
Самокритик дуриндас,
помпадурячись, міркує:
«Я ж за критику весь час.
А робкор – дарма шельмує.
Критикуйте! Я не хничу.
Добрій думці серце раде.
Та... щоб критик був не нижче,
як сімнадцятого розряду».
Підлабузник точить зливи
критиканських ніжних слів.
Відповідно директиві,
він нікого не хвалив.
Можуть крить добу підряд
тих, кого вже зверху крили,
щоб начальник був їм рад
та й із штатів не поги́лив.
Важно кажуть фахівці
про нову критичну моду;
– що ж, співайте, крит-співці,
язиком товчіте воду.
Кожен рік по кілька сот
бойових було кампаній.
Буть тобі в архіві мод –
мода на самокопання.
А робкор? Навіщо критись? –
дивиться на це він криво:
від подібних самокритик
аж тріщить йому загривок.
Безробітними руками
він кишені вже протер.
Він обсмиканий ділками,
він скорочений тепер.
Не здолать потоку фраз.
Де розгонисто, де куцо,
гасло осідлавши враз,
кожний – самокрити кується.

Громадяни, не брешіть-таки,
що уже ви – самокритики!
А поки розводять начальники
теревені демократичні,
між нами живуть мовчальники –
вівці рядів робітничих.
Поки мовчимо прихильно,
а колишніх білих орди
знов вдираються насильно,
непокірним плющать морди.
Мовчазливих – шкура
влаштована хитро!
Плюнуть – похмуро
пику витруть.
«Голови ж не зверне нам, –
нащо ж скарги правити?
Щоб платні мізерної
нам би не позбавитись».
З півгодини в кутку киплять,
щоб знову тремтіти почать...
Хай прокинуться ті, що сплять!
Викривай з голови до п’ят.
Товаришу, не смій мовчать!